Турбота про моїх старіючих батьків перетворилася на всепоглинаючу задачу. Моя мати, все ще рухлива, але насилу справляється з такими елементарними завданнями, як відкривання цукеркових фантиків або прийняття ванни, наполягала на тому, щоб все робити самій. Мій батько, прикутий до ліжка, потребував постійної допомоги – від годування до особистої гігієни. Балансуючи між роботою та доглядом, я готувала їжу, прибирала та дбала про їхні потреби, не залишаючи часу на особисте життя та відпочинок.
Я помітила, що моє здоров’я погіршується, обтяжене фізичною та емоційною напругою. Якось моя мама, визнавши, що догляд за хворими вимагає від мене багато сил, запропонувала подумати про будинок для людей похилого віку. Вона посміхнулася, висловлюючи своє кохання, але в той же час бажаючи не обтяжувати мене ще більше. Спочатку втративши дар мови, я усвідомила необхідність цього рішення. Я почала шукати відповідний будинок для людей похилого віку, відвідуючи різні заклади, щоб переконатися у якості догляду. Мені хотілося, щоб у домі були розваги, які б подобалися моїй матері, наприклад, перегляд телевізора, і щоб батька доглядали професійні медсестри.
Зрештою я знайшла гостинний заклад із чуйним персоналом, захоплюючими заняттями та окремими кімнатами для чоловіків та жінок. Мешканці виглядали задоволеними, а медсестри були уважні та використовували частину пансіонату для ліків та предметів першої необхідності. Після їхнього переїзду моє здоров’я значно покращало. Я знову почала спілкуватися і відвідувала батьків щовихідних. Моя мати чудово почувала себе в новій обстановці, завела друзів і насолоджувалася знову набутою свободою. Мій батько отримував професійний догляд і обидва були задоволені. Цей досвід навчив мене розуміти цінність будинків для літніх людей у забезпеченні якісного догляду та підвищенні якості життя всіх учасників процесу.