Коли мені було всього шість років, мої батьки трагічно загинули в автокатастрофі на швидкісній трасі. Ця втрата стала для мене великим потрясінням, і ще довго я не могла оговтатися від того, що сталося. На виховання мене забрала бабуся, оскільки дідуся вже не було в живих. Бабуся жила на пенсію, але дядько регулярно підтримував нас фінансово, тому ми жили досить добре. Вона стала для мене найважливішою людиною в житті, і я постійно була поруч з нею, мов маленька бджілка. Бабуся замінила мені маму, допомагала з навчанням і завжди дбала про мене.
Проте, як би нам не хотілося, усе хороше має свій кінець. Бабуся тяжко захворіла, у неї були серйозні проблеми з серцем. Час від часу вона лягала до лікарні під нагляд лікарів. У той час я доглядала за нашим домом, і бабуся пишалася тим, що я вже вмію справлятися з домашніми обов’язками самостійно. Одного дня бабуся не повернулася з лікарні… Я була готова до цього, хоча розумом і не хотіла приймати цю реальність. Вона часто розповідала мені, що життя – це циклічний процес, і всі ми колись повинні залишити цей світ. Вона казала, що я вже достатньо доросла й розумна, щоб жити самостійно.
Однак бабуся не залишила мене зовсім. Вона почала приходити до мене у снах. Я з нетерпінням чекала на ніч, щоб поділитися з нею всім, що відбулося за день. Одного разу, після народження нашого первістка, я знову побачила бабусю уві сні. Вона попросила мене назвати сина Костею, на честь свого чоловіка, мого дідуся. Я була вражена цим сном і розповіла про нього чоловікові. На жаль, він лише розсміявся і сказав, що це всього лише марення. Я була дуже засмучена, коли побачила інше ім’я в свідоцтві про народження нашого сина. Чоловік знав, наскільки важливою для мене була бабуся і як багато вона значила в моєму житті. Він міг би поступитися, але його власне его взяло верх.