У 40 років я так і не вийшла заміж. Все своє життя я почувалася, як сіра мишка, чоловіки не звертали на мене уваги. Лише після 40 я почала ставати більш активною та впевненою в собі. Рік тому я доглядала за своїм вітчимом, який дуже хворів і залишався з нами зовсім недовго. Моя мама давно пішла з життя, а на мені залишився її другий чоловік. Моя зведена сестра не допомагала мені в догляді. Як тільки вітчима не стало, вона з’явилася і почала ділити його квартиру.
Хоча квартира належала нам обом, вона вирішила забрати собі більшу частину грошей від продажу, адже в неї вже є сім’я та двоє дітей, а я залишилася одна. Я не хотіла сперечатися з сестрою і псувати з нею стосунки, тому вирішила знімати невелику кімнату в гуртожитку. Саме тоді я натрапила на оголошення: чоловік шукає сусідку для спільного проживання. Я вирішила зв’язатися з ним, і виявилося, що він старший за мене на 13 років. Ми дуже добре порозумілися. Спочатку я не звертала на нього уваги, але з часом зрозуміла, що ми дійсно створені одне для одного.
Таким чином, ми стали жити разом як цивільне подружжя. Він не планував офіційно одружитися, адже не хотів зневажати пам’ять про свою покійну дружину. Але виявилося, що у мого партнера є донька, яка згадує про нього раз на сто років. Нещодавно я дізналася, що квартира, в якій ми живемо, насправді належить його дочці. Я не могла зрозуміти, чому все дістається їй. Мій чоловік стверджує, що так йому спокійніше щодо її майбутнього. Виходить, що про моє майбутнє він зовсім не турбується. Мені стало прикро. Можливо, він не вважає мене своєю дружиною, і я не розумію, чому він так відсторонений.