У нас була прабабуся-довгожителька. Їй виповнилося 90 років, жила вона в селі. З віком їй ставало все важче самій доглядати великий будинок. Постало питання — хто поїде до неї, щоб допомогти? Моїм батькам це зовсім не підходило. Вони чудово себе почували в місті: тато працював охоронцем, а мама в тому ж офісі, що він охороняв. Їхнє життя було спокійним, і вони не збиралися нічого змінювати. Моя сестра нещодавно вийшла заміж, і разом із чоловіком вони теж оселилися в місті. Переїзд у село їх не цікавив. На той момент у мене було двоє маленьких дітей: п’ятирічний син і трирічна донечка. Але мені було дуже шкода бабусю, не могла залишити її одну. Ми з чоловіком порадилися й вирішили переїхати до неї в село.
Від бабусиного села до роботи чоловіка було лише 40 хвилин їзди, тому це здавалося зручним. Ми почали здавати нашу міську квартиру в оренду, а гроші вкладали в ремонт бабусиного будинку. Провели газ, зробили зручний туалет, оновили лазню, поставили нову огорожу. Бабуся, хоч і була в літах, допомагала мені з дітьми, навіть ходила з ними до річки. Щовихідних ми всі разом вибиралися в ліс або на риболовлю. Проте через п’ять років бабусі не стало.
Ще на наступний день після похорону чоловік моєї сестри, без сорому, спитав:
— Як будемо ділити будинок?
Це було справжнє нахабство. Ще в перший рік, коли ми переїхали до бабусі, вона оформила дарчу на мене. Ми з чоловіком не збираємося продавати будинок — нам тут добре. Дізнавшись, що будинок належить тільки мені, сестра підняла крик. Я була вражена її поведінкою. Добре, що мій чоловік одразу ж і різко пояснив, що вони не мають жодних прав на цей дім і можуть залишити всі претензії при собі. Сестра досі пліткує про мене й поливає брудом за спиною. А мама не перестає просити продати будинок і поділити гроші, але я на це точно не погоджуся.