Є в мене сусідка, бабуся Мотря. Минулого літа вона захворіла, а діти її живуть у місті. Дочка тільки-но народила, тому не могла часто навідуватися до матері, а забрати її до себе також не мала можливості — вони мешкають у маленькій однокімнатній квартирі з двома дітьми, і їм самим там нелегко. Бабуся Мотря часто кликала мене через паркан: просила купити хліба, сходити в аптеку або принести води. Хоча в мене самої вистачало справ і мала дитина на руках, я не могла відмовити старенькій. Протягом двох тижнів я доглядала за нею, приносила їжу з дому, щоб їй не доводилося готувати.
Коли бабусі стало краще, вона почала більше спілкуватися зі мною, часто підходила, цікавилася моїм життям. Потім до неї приїхала дочка з родиною, і вони запросили мого сина В’ячеслава пограти з ними. Він із радістю побіг, але повернувся через дві години засмучений. Спершу він нічого не хотів розповідати, але я помітила, що дитина пригнічена, й почала розпитувати. Виявилося, що того дня бабуся Мотря назбирала полуниці та малини, якими пригощала свою доньку з сім’єю, а мого синочка до столу не запросила й навіть жодної ягідки не дала. Після цього я вирішила більше не відпускати його до сусідки.
Дочка гостювала в бабусі тиждень. За цей час вони смажили шашлики, але жодного разу не покликали мене чи не пригостили. А коли дочка поїхала, то ввечері бабуся Мотря знову покликала мене, попросила сходити в магазин купити олію, бо в неї вдома зовсім немає. Я відповіла, що вже вечір, я втомилася, а про олію треба було подумати раніше, коли вона пригощала дочку полуницею. Після цього бабуся Мотря перестала навіть вітатися зі мною. Я на неї не ображаюся, адже вона старша людина, але бути служницею, тим більше без вдячності, я не збираюся.