Антоніна стояла перед могилою Антона.
— А як залицявся красиво. Говорив, що ми створені одне для одного, навіть імена у нас однакові, — прошепотіла вона. — Пробач його, Господи!
Вимовивши ці слова, Антоніна швидко рушила додому. Могилу колишнього чоловіка вона побачила випадково, коли прийшла відвідати могили батьків. Здавалося б, що тут такого? Вони давно розлучилися. Але тієї ночі спогади накрили її з головою.
На початку їхнє життя було сповнене гармонії. Антон працював на заводі, Антоніна — вихователькою у дитячому садочку. Вони народили трьох дітей, купили квартиру, згодом і дачу. Проте дача була радше турботою Антоніни — чоловік її не любив, казав, що овочі легше купити на його зарплату майстра.
З часом у їхньому житті все змінилося. Антон став затримуватися на роботі, часто повертався пізно вночі, пояснюючи це тим, що був із друзями в гаражі. Дітьми він перестав цікавитися, хоча раніше дуже їх любив.
До Антоніни почали доходити чутки про його зради. На її запитання Антон лише відмахувався:
— Люди просто заздрять нашому щастю.
Вона йому не повірила, але промовчала.
Якось у суботу вранці Антоніна попросила старшу доньку поїхати на дачу розтопити піч. Треба було підготувати будинок до сезону, бо брати молодших дітей у холодну й сирувату оселю було небезпечно.
За якийсь час донька повернулася додому, вигляд у неї був розгублений.
— Що сталося? Хто тебе образив? — спитала Антоніна, дивлячись на доньку, яка мовчала на порозі.
— Мамо, там на дачі… — дочка заплакала.
Антоніна повела її на кухню, посадила і почала розпитувати.
— Що там сталося?
— Там тато. Я побачила, як з труби йде дим. Тихенько підійшла до вікна й побачила, що він у будинку з якоюсь жінкою. Вони сміялися. Я втекла.
Антоніна заспокоїла доньку і порадила не звертати на це уваги. Але в душі вона вже знала, що терпіти більше не зможе.
Коли Антон повернувся додому, Антоніна відкрито сказала йому про побачене. Він, не добираючи слів, наказав їй мовчати і грубо відштовхнув. Цього було достатньо.
Наступного дня, поки Антона не було вдома, Антоніна зібрала його речі і виставила за двері. Коли він повернувся, то кричав, що вони без нього пропадуть, але вона залишилася незворушною.
— Назад покличеш, але я не повернуся! Я гордий! — кричав він, грюкнувши валізами.
Після його відходу життя було непростим, але поступово Антоніна впоралася. Вона працювала, виховувала дітей, посадила на дачі город, навіть купила курчат, щоб було що їсти взимку. Старша донька вступила до педагогічного інституту, знайшла роботу і стала допомагати матері.
Через кілька років один із друзів Антона прийшов до їхньої оселі:
— Як ви тут живете? Може, покличеш Антона назад? Він же ваш батько.
— Ми справляємося. І він нам не потрібен, — відповіла Антоніна і вигнала непроханого гостя.
Згодом її діти виросли і побудували для матері просторий будинок на дачі. Їхня сім’я часто збиралася разом, і життя стало по-справжньому щасливим.
Антон тим часом одружився вдруге, але його нова родина не принесла йому щастя. Він захворів і згодом помер.
Стоячи перед його могилою, Антоніна подумала:
— Треба буде поставити свічку за його душу, — і, помолившись, пішла додому.