Вчора Антон повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай. Його громадянська дружина Тома, захоплена розмовою по телефону, навіть не помітила, як він увійшов до квартири, і продовжувала говорити:
– Іване, з сьогоднішнього дня наші зустрічі припиняються… Так, поки ти не розлучишся зі своєю дружиною… А поки в мене є Антон. Він по вуха закоханий… Ну і що, що простий роботяга? Зате працює на двох роботах, щоб мене забезпечувати… Ось коли ти розлучишся і покличеш мене заміж, тоді я вижену Антона зі своєї квартири…
Антон не став нічого говорити. Мовчки розвернувся, вийшов із квартири й голосно грюкнув дверима. Уже на вулиці, трохи заспокоївшись, він написав Томі повідомлення:
“Я йду від тебе. Повертаюся до дружини. Збери мої речі”.
Ночувати Антон пішов до готелю. Усю ніч він розмірковував про те, як Тома просто використовувала його, наче річ. А ще згадував свою колишню дружину Анну, з якою розлучився пів року тому, щоб потрапити в це “рабство” до Томи. Квартиру він залишив Анні та їхнім двом дітям. Раз на тиждень навідувався до них. Анна була не проти його візитів. Ба більше, кожного разу частувала Антона своїм фірмовим борщем.
З Томою все було зовсім інакше: вона готувати не вміла, постійно сиділа на дієтах і годувала Антона лише салатами. Але навіть після розлучення Антон залишав Анні трохи грошей, окрім аліментів, як подяку за теплу зустріч. Тієї ночі Антон вирішив, що нагулявся і настав час повернутися до Анни та дітей.
Вранці він відпросився з роботи, привів себе до ладу, поголився, купив великий букет орхідей (улюблених квітів Анни) і гостинці для дітей. Сповнений надій, він прийшов до їхнього дому. Двері йому відчинив незнайомий чоловік. Діти радісно підбігли:
– Тато! Тато!
Із кухні виглянула Анна. Чоловік, що відчинив двері, покликав дітей до кімнати, залишивши Антона та Анну наодинці.
– Я хочу повернутися. До тебе й до дітей, – промовив Антон. – А хто цей чоловік?
– Це мій чоловік. Ми одружилися минулого тижня.
– Вибач, – тільки й сказав Антон, після чого вийшов із квартири.
Він дійшов до парку, сів на лаву й почав плакати. Гірко, як колись у дитинстві, коли втрачав щось по-справжньому важливе.