— Мамо, — подзвонила Катя, — чого ти знову вдома сидиш? Вийшла б кудись, трохи відволіклася, — лагідно дорікнула вона.
— Піду, піду обов’язково, — відповіла Надія, не хочучи засмучувати дочку.
— Як тільки візьмемо відпустку, ми з Славком обов’язково приїдемо до тебе, — пообіцяла Катя. — Ну все, мамо, мені вже час, цілую, — попрощалася вона.
Надія відклала телефон. Вона не мала наміру виконувати обіцянку дочці — йти їй було нікуди і бажання теж не було. Подруг у неї майже не залишилось, і ті були зайняті своїми сімейними справами, дітьми чи онуками. Прогулянка в парк самій? Ні, цього їй не хотілося. Взагалі нічого не хотілося, особливо після того, як вона зрозуміла, що в 56 років залишилася сама, після того, як все життя присвячувала родині, чоловіку та донці.
Рік тому Катя вийшла заміж за Славка. Він був чудовим чоловіком і професіоналом, і його часто запрошували у відрядження. Тому молодята не могли довго залишатися на одному місці. Славко їздив по роботі, а Катя завжди слідувала за ним.
— Ви все життя так будете їздити? А як діти підуть до садка, то що? — турбувалася Надія.
— Мамо, не хвилюйся, мені всього 24, діти — це ще не скоро. А платять добре, ми ще назбираємо, а потім Славко переведеться, — заспокоювала Катя.
Після розмови з дочкою Надія подумала, як добре було б, якби Катя жила поруч, завела дітей. Це було б і турботою, і можливістю знову відчути себе потрібною. Саме цього їй і бракувало — відчуття, що вона важлива.
Чоловік Борис, з яким вона прожила майже тридцять років, одразу після весілля дочки зізнався, що два роки мав роман з іншою.
— А як же я? — спитала Надія, не вірячи власним вухам, поки Борис збирав свої речі.
— А ти, Надю, нудна, — знизав він плечима.
Нудна? Що це означало? Всі роки шлюбу Надія піклувалася про затишок, чистоту, готувала смачні обіди, жертвуючи своїми інтересами заради сім’ї. І тепер, залишившись сама, вона зрозуміла, що, можливо, дійсно стала нудною. Вона більше не стояла щодня біля плити, не стежила за чистотою сорочок чоловіка, щоб він мав свіжий одяг. Навіть пил почав накопичуватися повільніше, коли вона залишилася одна.
Порятунком стала робота, що дозволяла відволіктися, але через три дні починалася її відпустка. Надія вирішила оновити шпалери, штори у вітальні, а ще диван — адже Борис завжди говорив, що в їх ремонті «все занадто нудно і старомодно». Тепер, сидячи на тому самому дивані, Надія зрозуміла, що їй тут подобається. Можливо, не диван був незручний для Бориса, а вона сама.
Відпустку відкладати було неможливо, тому Надія готувалася провести її наодинці зі своїми думками на старому дивані.
— Мамо, — знову подзвонила Катя наступного дня, — у тебе ж скоро відпустка? Тут така справа… У Славка в селі тітка захворіла, а доглядати за нею нікому. Літня, 70 років. Може, ти змогла б допомогти? Природа, свіже повітря, — пояснила Катя.
Тітку В’ячеслава Надія не знала, навіть на весіллі її не було. Але вона погодилась. Отримавши всі деталі, через три дні рано-вранці Надія вже стояла біля потрібного будинку. З подвір’я долинав спів, хоча слова не було чутно — їх перебивали вигуки:
— Та куди ти, під ноги лізеш! А ти чого не несеш? Яйця п’ятий день не несеш!
Обережно пройшовши у двір, Надія побачила жінку в квітчастому халаті, що несла велику каструлю.
— Та куди ж ви таку важку каструлю несете? — поспішила підійти Надія.
— Як куди? Поросятам, — здивувалася жінка.
— Але ж ви хворі, вам треба лежати! — заперечила Надія.
— Хто це хворий? — здивувалась господиня.
— Ви, — невпевнено відповіла Надія. — Славко сказав, що ви хворі, вам потрібна допомога, а в мене якраз відпустка, — почала пояснювати вона.
— Ах, Славко, — посміхнулась Тамара Іванівна. — Ласкаво прошу. Він дзвонив, попереджав. Ти, Надю, йди до хати, влаштовуйся, а я поки по господарству впораюся. Чаю поп’ємо.
— То ви не хворі? — перепитала Надія, все ще здивована.
— Та де, буває всяке, — відповіла Тамара і швидко попрямувала до сараю.
У будинку панував затишок і чистота. На стінах висіли фотографії: молода Тамара з чоловіком, їхній син з велосипедом. В кімнаті було тихо, і Надія розглядала світлини, аж поки не почула за собою голос господині.
— Нашого Миколки давно не стало, сміливий був хлопчик. Павло Дмитрич теж залишив мене. Якось вийшов на ґанок, а я посуд мила. Вийшла, а він сидить… Легко пішов, — сказала Тамара з ледь вловимим сумом у голосі.
— Співчуваю, — мовила Надія.
— Та що це ми, ходімо чай пити! — змінила тему Тамара. — Катруся у тебе гарна дівчинка, Славко добрий вибір зробив. Одного разу після весілля приїжджали, але молоді вони ще, село їм нецікаве. Влітку тут діти бувають, на все літо з’їжджаються. Всі роз’їхалися вже, тепер самі старі залишилися. Та нічого, живемо дружно, не нудьгуємо.
Щоб показати, як вони живуть, Тамара Іванівна гукнула за паркан:
— Ганно Василівно! Жива там ще?
— Ой, нема коли лежати! — озвалася сусідка.
— Приходьте ввечері на чаювання, і Степана Петровича беріть! Ігристе нарешті дійшло, треба спробувати, — розсміялася Тамара.
— Чому б і не прийти? Пиріжків напечу — з грибами, з картоплею, — радо підтримала сусідка.
— Покличте і Михайловича, нехай теж заходить, — додала Тамара, звернувшись у інший бік: — Зоє! Твої кури знову у мене в городі!
— Так це твій цуцик ганяє їх! Ти б дірку в паркані залатала, — відповіла тітка Зоя, теж підійшовши до паркану.
— Бог з ними, з курями, — махнула рукою Тамара. — Ти ж ввечері заходь!
Надія дивилася на все це, дивуючись простоті і щирості сільського спілкування.
— Варення дуже смачне, — похвалила вона.
— Аґрусове, особливий рецепт, — похвалилась Тамара і розповіла всі тонкощі його приготування.
Надія слухала уважно, хоча ніколи не варила варення.
— Аґрус вже відійшов, але яблука з грушами встигли, — мовила Тамара. — Сьогодні ними й займемося.
Компоти й варення варили на веранді, на свіжому повітрі.
— Бабине літо, — казала Тамара, спритно орудуючи біля плити, — новий виток у житті. Тож ти, Надю, не сумуй. Славко з Катрусею все мені розповіли, ось я й сказала, щоб ти до мене приїхала. А ми поживемо ще, не переживай!
Ввечері сусіди зібрались за накритим столом. Веселі розмови, жарти й новини про дітей, онуків, пісні й навіть танці. Надія дивилася на цих людей, які живуть, радіють життю, не зважаючи на свій вік.
— Степане Петровичу, а ви мене на гриби завтра візьміть? — попросила вона сусіда.
Два тижні минули насичено й швидко.
— Не хочеться розлучатися, — зітхнула Надія.
— А ти частіше приїжджай, — запросила Тамара, пакуючи банки й овочі у велику сумку. — Баночки ж повернути доведеться.
— Обов’язково! — пообіцяла Надія. — І ви теж приїжджайте в гості.
Дорогою додому Надія вирішила, що запишеться на йогу, а ще заведе собі котика — Борис завжди був проти, але тепер їй ніхто не заважатиме.
І наступної відпустки вона обов’язково вирушить у поїздку. А може, й знову до Тамари Іванівни?
Повернувшись, вона зрозуміла, що сумка занадто важка, тож викликала таксі.
— Гарна погода, мабуть, останні теплі дні, — сказав таксист.
— Бабине літо, — відповіла Надія, посміхаючись.
І раптом почала розповідати йому, як вони з Тамарою варили варення, ходили по гриби, і про смачну кабачкову ікру.
— Звучить апетитно, — кивнув таксист.
— Хочете спробувати? — просто запропонувала Надія. — Тільки баночку поверніть, — строго додала.
— Із задоволенням. А баночку обов’язково поверну. Це ж привід ще раз побачити вас, — усміхнувся таксист у дзеркало заднього вигляду.
Надія зніяковіла, але подумала, що в нього добрі очі.