Життя іноді здається мені поїздом, який рухається за своїм графіком неухильно, залишаючись абсолютно байдужим по відношенню до тих, хто зійшов і тим, хто увійшов. Його рух такий незворушний, що пасажири давно змирилися з порядком речей. А якщо і не змирилися — все-одно нічого вдіяти не можуть. Ніколи не знаєш, коли твоя черга зійти в невідомість. Мені хочеться розповісти цю історію, бо незабаром вона забудеться, життя піде своєю чергою, і тільки близькі будуть постійно згадувати і сумувати.
У групі з підготовки до іспиту з хімії у нас була дівчинка. Ми не близько спілкувалися, але Саша була дуже усміхненою і позитивною, з нею було приємно спілкуватися. Я вчилася на другому курсі, коли наше місто потрясла страաна новина. Зіткнення вантажного транспортного засобу та автобуса забрало багато життів. Велика частина заrиблих студенти, одна з них була Саша. Важко було повірити, їй було лише двадцять років.
У батьків вона була єдиною дитиною, тому це стало непоправною втратою. Після nохорону так само спливла історія, яку раніше ретельно приховували. Виявилося, що у Саші була дочка, яку вона наро дила в 16, і яка виховувалася в дитя чому будинку. Її батьки наполягали на тому, щоб вона таємно наро дила і відмовилася від дитини, щоб виховання дитини не завадило її навчанню. Після ава рії Василиса Ігорівна розкаялася у своєму вчинку і забрала внучку назад в сім’ю.