Я любив свого дідуся найбільше. Він був моїм найкращим другом і прикладом наслідування. Саме він заклав у мені такі якості, як відвага, відповідальність та сила волі. На жаль, діда не стало шість років тому. Я дуже важко переніс його втрату… ніби пішов якийсь шматочок мене. Загалом, людина так влаштована, що з часом вона до всього може звикнути, до будь-якого болю. Так і я навчився жити без діда, але зі спогадами про нього. Якось я сидів і гортав наш старий сімейний альбом. Раптом я усвідомив, що давно не був у дідовому домі, який він залишив мені, та й на цви nтарі востаннє не пам’ятав, коли був.
Дружина здивувалася від моєї пропозиції пройтися цими місцями, але планів у нас на день не було, так що ми вирушили на цви nтар. Так як там давно нікого не було, ми з дружиною вирішили затриматися там, прибрати все та посадити улюблені квіти діда поряд. Потім ми поїхали до села. На диво, ми побачили перед собою не занедбаний будинок, а затишний будиночок, де горіло світло, і була розвішана білизна поруч із будинком. Я здивувався, адже інших родичів дід не мав. Двері нам відчинила жінка з дитиною на руках років 2 максимум. — Що вам потрібно? — Запитала вона. — У свій дім увійти для початку … — сказав я. Жінка вибачилася кілька разів, запросила нас до будинку і сказала, що все пояснить.
Втім, у хаті все було так, як залишив дід, тільки пилюки та павутин не було. Виявилося, цю жінку з дитиною чоловік виставив за двері, привівши додому коханку. Їй не було де жити, і подруга сказала їй, що в нашому селі є багато покинутих будинків. Аліна попросилася жити в нас, поки сину не виповниться 3, щоб вона спокійно могла працювати, відправивши його до садка. Ми з дружиною почали часто заглядати до Аліни, заносити їй продукти, допомагати з побутовими питаннями. Аліна так і вчинила. Коли її синові виповнилося 3, вона переїхала до міста. Із житлом допомогли їй ми. Дід і з того світу таки зробив добру справу.