— Бабуся! Накривай на стіл, я голодний! — Заkричав командним голосом Діма, ледве забігши у двір. Він чув, як батько, повертаючись додому, просив вечерю бабусі. А він за ним і повторював. Баба Зіна витирала руки об фартух, поспішаючи обслужити онука. Зінаїда Олексіївна вже сім років жила із сином та його родиною. Коли її чоловік поkинув цей світ, син Іван узяв її до себе, а її будинок продали. Не стала сперечатися баба Зіна, та й вік уже не той. Не на вулиці ж залишили, і на тому спасибі. Виділили стареньку маленьку кімнатку, там і тепло, і нам не заважаєш. Дружина сина, Наталя, не в захваті була від того, що свекруха тепер житиме з ними .
Постійно чіплялася до всього, що робила баба Зіна по хаті. То посуд не так помиє, то суп не так зварить. Наречена казала, щоб вона взагалі ні до чого не торкалася. Онук бачив, як його мати ставилася до баби Зини і теж став за нею повторювати. Усі діти вони такі, беруть приклад із дорослих. Це вже згодом у кожного свій характер, свої висновки. А поки вони маленькі, у всьому наслідують дорослих, які їх виховують. Восени син Іван захворів. Спочатку він не звертав уваги на недугу. Але невдовзі терпіти стало важко, довелося піти до місцевого фельдшера.
Той, оглянувши його, одразу ж відправив до райцентру. Після всіх обстежень поклали Івана до лікарні, бо недуга була серйозною, відкладати було не можна. Наталя дуже переймалася чоловіком, постійно їздила до нього, возила домашню їжу. Після приїзду назад Наталя побачила брудні чобітки сина в коридорі та зрозуміла, що Дмитро все одно був на вулиці. — Говорила ж тобі, баба — не пускай його гуляти! Що ж, чого довірити тобі не можна! – бурчала невістка. За кілька місяців бабусі не стало. Вона важко захво ріла, і ліkарі не змогли її вря тувати. Ось тільки після бабусі, невістка зрозуміла, що була несправедлива до неї. Але вже було дуже пізно .