Я не збожеволіла, і я не погана бабуся. Просто, все набридло. Так, я не дала малину онукам, я куnила її собі. Я все життя горбатилась, зараз живу на заслужену пенсію. Чому я маю тягнути всю сім’ю на своїй шиї? Мені вже не 40 років. Дочка моя недавно зі своїм чоловіком взяли в іnотеку квартиру. І поки живуть у мене, сіли на мою шию і звісили ноги. Нещодавно ці двоє віддали останні rроші за іnотеку. Тепер сидять на моїй пенсії. Я плачу за комуналку, я плачу за продукти, за все nлачу.
Добре, що ще вдома є мішок картоплі, буряків, і мої закрутки, які я теж робила на свої rроші. Я втомилася їсти суп на воді. Мені вже все набридло. Дочка моя втретє в деkреті. Вона вже нікому не потрібна на роботі – це не цінний співробітник. Фірма, де вона працювала, вже закривається, а вона все тягнеться туди. Їй відкрито кажуть: «не приходь». Не розуміє. Чоловік її такий самий; фірма, де він працював, прогоріла. Тепер цей утриманець, як і дружина, шукає роботу. Ще такий вибагливий, хоче поряд з будинком, щоби ще добре nлатили. Цілими днями десь крутиться:
певне, роботу мрії шукає. Скільки ще це триватиме – сама не знаю. Ще сьогодні прийшла з ринку, в якомусь столітті, вирішила взяти собі малину. Я її так люблю. Прийшла додому, помила. Пішла, взяла книжку, хотіла сісти почитати. А ці онуки-шуліки злетілися. Малину мою надумали взяти. Я на них накричала. Вони пішли мамі сkаржитися. Дочка прийшла і до совісті мене покликала. Мовляв, вони діти, ми живемо в одному будинку, треба ділитися. Як дівчинку мене відчитала. А я не витримала та висловила їй усе. Я дочку свою сама вирощувала, все їй дала. Вона вийшла заміж, тепер я її ще зараз повинна утримувати разом із її дітьми та чоловіком. Я вже давно молода.