Я вже п’ять років живу за кордоном, переїхав до Польщі по роботі. Тут вже знайшов друзів, кохану дівчину, яка, до речі, теж українка і навіть із моєї області! Тут у нас орендована квартира, живемо спокійно. Але з початком війни все змінилося. Зараз у нас живуть батьки дівчини, ми допомагаємо волонтерам, шукаємо різні продукти та медикаменти та відправляємо в Україну. Звісно, надсилаю кошти у фонд «Повернися живим». Відразу скажу – у мене великі проблеми з легенями, тому не треба кидати в мене камінням та обзивати бояrузом.
Отже, того вечора після роботи вирішив зайти до магазину біля офісу, щоб купити продукти для вечері. І звісно, куди без солодкого? Набрав великий пакет печива та шоколадки, ось вже стою біля каси. І чую українську мову: — Треба ще рахунок поповнити, щоб дочки зателефонувати. Я озирнувся і побачив бабусю років шістдесяти. Вона ніяково дивилася на мене. – Як приємно чути рідну мову на чужині, – мало не заплакала бабуся. Виявилося, що бабуся і з Мелітополя. Вона ще на початку війни поїхала до дочки до Івано-Франківська, але потім вирішила пожити у Польщі заради безпеки.
– Дочка наполягала, щоби я з онуками їхала сюди. Тут мешкає моя сестра, вона допомогла мені облаштуватись. Але так приємно чути нашу мову. – Так її приємно завжди чути, навіть в Україні, – починаю сміятися. — Ні, юначе, не дуже. Мене ще в дитинстві часто соромили за нашу мову, називали селищем. У школі всі вчителі говорили, щоб я розмовляла російською. – Хіба? — Так, синку, так. Бувало, навіть у магазині не хотіли нічого продавати. Кажу «мені, будь ласка, вершкове масло». А у відповідь «тільки російською, і це не масло, а вершки»! Я допоміг бабусі донести пакети з продуктами до автобусної зупинки та пішов додому. Але ця розмова не виходила у мене з голови…