У той день, під вечір, у мене розболілася голова. Навіть таблетка болезаспокійливого не врятувала. Я сподівалася, що чоловік (він у мене ліkар) прийшовши додому, зробить укол і бі ль піде. Незабаром він зайшов додому, але не один. Приніс з собою новонароджену дівчинку. Що за малятко? Чия це дитина? У нього була kоханка, і тепер він приніс додому їхню дитину?! Я була на дев’ятому місяці ваrітності. Чоловік kинувся заспокоювати мене, розповів, що знайшов дівчинку в кошику, залишеному біля під’їзду. На вулиці?! У такий холод?! Що за ненормальна залишила дитину на морозі?!
Начебто почала заспокоюватися, але мої хвилювання не пройшли безслідно. У мене почалися сутички. Чоловік сам прийняв пологи і подзвонив у швидку. У мене народився син. Коли ліkарі приїхали, оби два малюки лежали зі мною поруч. Ми з чоловіком збрехали, що я народила двійню. На наше щастя нам повірили на слово і перевіряти нічого не стали. Та й діти були схожі один на одного, як брат і сестра. Пройшли роки. Наші «двійнята» вже ходять до другого класу. Ми їх обох однаково любимо, і вони дуже дружні один з одним. Жодного разу, ні на секунду ми з чоловіком не засумнівалися в правильності своєї авантюри в той вечір.
Все рідше і рідше згадую, що не я народжувала свою Аннушку. Вже тоді, при першому погляді на дитину я подумала: «Як можна було кинути таку принцесу!», а зараз вона у нас взагалі красуня. Коли згадую той день, на мене накочує жах. По тілу біжать табуни мурашок. Що б сталося, якби ми не проявили здоровий авантюризм? Що б сталося, не знайди мій чоловік того вечора кошик з дитиною? Мені навіть страшно подумати, що моя дочка не пережила б морозну ніч! Слава Богу, мій чоловік опинився в потрібний час, в потрібному місці.