Микола Васильович багато років був лісником і був безстраաний, коли справа доходила до лісу. За кілька років він зробив ліс своїм будинком. Щоразу, коли чоловік чув дивні звуки вечорами, він біг у їхній бік замість того, щоб ховатися у своєму будинку. Одного разу з темряви на нього подивилася втомлена й змучена лисиця. Недовго думаючи, Микола приніс їй добрий шматок м’яса з холодильника. — Ти, мабуть, голодна, — сказав він лисиці, — ліс швидко росте, і всім тваринам стає важко виживати в цих чагарниках. Лисиця з подякою подивилася на нього і з’їла м’ясо.
Пізніше в кущах з’явилася вовчиця, що дивилася на нього голодними очима. Микола Васильович знав, що не може допустити, щоб хижа тварина ходила до найближчого села за їжею, тому приніс їй теж трохи м’яса. Вовчиця часто поверталася, і Микола навіть потоваришував із нею. Раптом вовчиця перестала його відвідувати. Минуло півроку, і Микола Васильович знову почув її звуки у кущах. Він був здивований, виявивши поряд з нею двох маленьких вовченят.
-Вони, мабуть, голодні, — сказав чоловік, приносячи їм м’ясо. З того дня вовчиця та її дитинча стали постійними гостями Миколи. Лісник незабаром зрозумів, що вовчиця приносила м’ясо не тільки собі, а й своїм дитинчатам. — Ти така розумниця, — сказав він їй, — я ж раніше ніколи не думав, що хижа тварина може бути такою ніжною… Якось вовчиця та її дитинчата насолодилися останніми шматками м’яса і, здавалося, попрощалися зі своїм другом. Микола Васильович знав, що вони зі своїм стадом перебралися до іншого лісу, проте дружбу з ними лісник запам’ятав на все життя.