— Холодно, — говорив Ісаєнко, допомагаючи Марії Іванівні закутатись в кожух. А баби наказували: — Печива привези. Не в смугастій коробці, а в другій. — Ліки привези, — просила Вікторівна. Вони провели її до дороги на станцію, на кінець побажали: — До тепла гості! Марія Іванівна їхала в гості до сина, до внучат, і всі їй, звичайно, заздрили. — Ану, зальотні! — крикнув Ісаєнко на вкриту інеєм коняку, і захиталося село в дев’ять дворів, уздовж саней побігло біле поле. На вокзалі стояли дими стовпами, біг народ, в очах рябіло. Марія Іванівна з вузлом притулилася до свого вагона і чекала, а до неї ніхто не підходив. «Чи в те місто я приїхала? — подумала вона. — У людей запитати — засміють».
Народ побігав, побігав і розсіявся — мало його залишилося, і Марія Іванівна побачила, що до неї йдуть добре одягнені чоловік і жінка і посміхаються на ходу червоними обличчями. «Хто такі?» — розгубилася вона, і душно стало на морозі: — Миколка … По очах його було видно: дуже радий! Він налетів на неї, обняв і тричі поцілував. — А це дружина моя. Очі жінки посміхалися під окулярами: — Віра. — Як же, знаю! Як ви одружилися, Миколка фотокартку надіслав. Я тоді ж подумала: чи не помилився! Поки йшли до таксі, Марія Іванівна перехоплювала погляд невістки — та сама теж придивлялася. Красивим містом їхали довго і нарешті під’їхали до дев’ятиповерхового будинку. Будинок дихав кватирками, і Марія Іванівна здивувалася, до чого ж він великий і міцний.
Додому, на дев’ятий поверх, піднімалися на ліфті, і Марія Іванівна дуже побоювалася, чи не обірветься він. У квартирі їх зустріли внучата — старший Олег і п’ятирічний Ігор. — Бабуся яка гарна! — відразу зазначив молодший, а старший нічого не сказав, тільки дивився, як вона за допомогою батька і матері знімає з себе величезну, до п’ят, шаль і стьобане пальто. З товстого вузла Марія Іванівна витягла два полірованих яблука, потерла їх до себе, чому яблука заблищали ще сильніше, подала їх внучатам кожному окремо і сказала, як проспівала: — Зернятка ви мої-і-і! Наших поїжте. Маленький одразу захрустів частуванням. У теплі зі щік сина довго не сходив буряковий рум’янець. Марії Іванівні дуже хотілося обійняти його.
За стіл сіли так: на чільному місці — гостя; син — ліворуч, ближче до серця; праворуч — внучата; невістка — ближче до дверей, щоб без клопоту виходити на кухню. Після вечері Марія Іванівна з дороги купалася у ванні, невістка двічі натирала їй спину, а внучата в коридорі чекали і не дочекалися, коли вийде бабуся. Вона вийшла розпарена і весела: — Пару тільки немає! Тепер мене клич спину терти. Їй постелили на підлозі, на кухні. Перед сном прийшов син, сів поруч. Марія Іванівна неголосно сказала: — Ти дружину свою і пальцем не чіпай! Не ображай її… — Що ти, мамо, у нас це не заведено … Рано вранці син і невістка відвели дітей в дитячий садок, залишили гості ключі, а самі пішли на роботу. Марія Іванівна обійшла квартиру, і здивувалася, і зраділа: «Писав: дві кімнати, а їх з кухнями-то шість, крім комірки … Як не жити!» «Які будинки навчилися будувати! — подумала Марія Іванівна. — Тисячу років їм нічого не буде».
На вішалці одне-однісіньке висіло її стьобане пальто. Марія Іванівна наділа його і по сходах спустилася з дев’ятого поверху на вулицю. «Невже люди пам’ятають всі будинки? Син з невісткою на роботу їздять і не заблукають. Скрізь, видно, звичка … » Додому вона повернулася пізно. Вішак був порожній, але в передпокої горіло світло. Вийшов син і сказав: — Мама, ти сьогодні одна повечеряй в кухні. У нас з Вірою роботи багато — всю ніч писати. Віра зараз пише. Вона запитала: — Щось хлопців не бачити, не чути? — Ми їх раніше поклали. Приніс матрац, простирадла, ковдру, постелив на підлозі, як на сіннику, і пішов. Вона все чекала, чи не прийде хто посидіти з нею, і, не дочекавшись, погасила світло і лягла. У темряві почула голоси. Вона у нас ще довго буде гостювати? — Не думаю… — Ти, будь ласка, нічого не вішай поруч з її пальто.
Вона з дороги могла привезти чого завгодно. — Ех, Віра, Віра … — Тобі легко міркувати. Ти її не мив, а я мила! У мене руки і зараз болять. А їй ще не подобається. «Пару, — каже, — немає». А немиті яблука дітям? Тепер я то кухарка, то лазниця. Сиди і гризи ці камені, які вона привезла. А не будеш гризти — ображається. Я їх половину в сміттєпровід викинула … — Краще б розмочити та голубам … — Втомилася я. — Мати більше від тебе втомилася … Я її і не впізнав. Їй жити залишилося зовсім небагато … — Поживе ще: апетит у неї слава богу … Марія Іванівна заткнула подушкою той кут, звідки просочувалися голоси, витягнулася на простирадлах і заплакала. Піднялася вона до світла. Всі ще спали: в передній син з дружиною, в іншій кімнаті внучата. Вона нечутно пройшла до них з кухні.
Меншенький розлігся поперек ліжка, а старший витягнувся в струнку уздовж краю і смирно сопів уві сні. «Зернятка ви мої …» Вона доторкнулась до них холодними губами. Старшенький не ворухнувся, а молодший, не прокидаючись, налитою ручкою ляснув себе по лобі: відчепися, мовляв. У коридорі на вішалці висіло одне її пальто. Вона тихенько одяглася, взяла вузлик, причинила за собою двері, пішки спустилася на вулицю. На станції були схожі на неї змерзлі люди, і голоси їх вилітали з парою, як паровозні гудки. Марія Іванівна вільно купила квиток в касі, під’їхав її потяг, і перед вагоном у неї заболіло серце. «До села б доїхати. Ось буде недобре, якщо тут помру … » За вікном пливла місцевість, знайома Марії Іванівні, вона вирушила на вихід. Своя станція здалася їй маленькою, і Марія Іванівна злякалась, там вона злізла з поїзда.
Але всередині станції за прилавком стояла та ж сама буфетниця, і Марія Іванівна заспокоїлася. «Тут я і гостинців куплю дівкам, — подумала вона. — Звідки їм знати, де я брала гостинці, в місті або на станції? Скажу, з міста привезла». І здригнулася від голосу Горбунової: — Марія Іванівна, ти ж виїхала? Вона сором’язливим рухом збирала вузол, з якого вивалювалися смугасті коробки, і, не піднімаючи голови, сказала: — Не вік же гостювати. Пішла до виходу, але Ісаєнко гукнув її: — Марія Іванівна, ти додому? Разом поїдемо. Біля ганку їх чекала вкрита інеєм коняка. Ісаєнко збив сіно в санях, посадив Марію Іванівну, накрив кожухом. Заскрипіли сани, захиталося біле поле. Час від часу Ісаєнко гримав на коняку, і по його голосу можна було здогадатися, як студено в полі.
Приїхали, Марія Іванівна. В хату без попиту почали набиватися сусіди. Немов би сама собою затопилася піч, зашумів самовар. У світлиці помістилося вся село, всі дев’ять дворів, і луною відгукувалися на розповідь Марії Іванівни. — Повні обидва такі. І люблять один одного. — … Люблять! — сказало село. — А дітки як янголята. Звуть їх Ігор та Олег. — … Як янголята! — І до тебе вони ласкаві? — питала бездітна Вікторівна з заздрістю. — Вони від мене ні на крок не відходили, вранці казку, в обід казку, ввечері казку … Вікторівна зітхала … — Показала б подарунки! — не дочекавшись кінця розповіді, брязнула Вікторівна. Насварити її не змогли: закипів самовар. Марія Іванівна за чаєм роздавала гостям печиво, пряники, консерви. Баби пробували і хвалили:
— Одна м’якоть і смакота! Що б і нам таке завезти — з руками б відірвали. — А цигарки які мені привезла! — радів Ісаєнко. — Такі я і не курив. Вікторівна співчутливо запитала у господині: — Що рано приїхала? Гостювала б до весни. Марія Іванівна зимно посміхалася, а Ісаєнко розсудив вголос: — У теперішніх гостях гірше, ніж на засланні … Все за розкладом! Тоді-то співаєш, тоді-то поспиш, тоді-то на прогулянку. Та й не треба людям набридати. Подивися на рідню і їдь. Ми свій вік прожили. Жінки почали рухатися, зітхати: — До тепла можна б і погостювати! — У синка рідного. — Нинішні діти, вони тепер інші… Як ви вважаєте, зможе Марія Іванівна пробачити синові таке ставлення до неї?