Після 20 років комфортного подружнього життя в моєму маленькому рідному містечку раптова потреба у змінах охопила мене у віці 42 років. Наш єдиний син на той момент поїхав на навчання, і наш будинок, здавалося, бліднув на фоні розкоші інших будинків. Справа в тому, що багато жінок із нашого міста добре заробляли за кордоном.
Я була незадоволена своїм становищем і мріяла про новий паркан, ворота і дах для нашого двору. Незважаючи на сум’яття чоловіка та погрози розлучення, я вирішила вирушити на заробітки до Італії. Моя подруга, яка пропрацювала там вісім років, сприяла моєму переїзду. Я залишила свого чоловіка, водія автобуса, який підпрацьовує в автомайстерні та роботу сільської медсестри. В Італії я знайшла роботу з догляду за 90-річним чоловіком Антоніо, чия квартира була заповнена маленькими речами – спогадами про покійну дружину. Його туга за покійною дружиною, очевидна в його очах навіть у моменти радості, коли він згадував її, пробудила в мені усвідомлення.
Життя швидкоплинне, а мені вже на той момент було 62 роки. Я вирішила повернутися додому на батьківщину, бажаючи провести решту днів із чоловіком. Зрадівши моєму рішенню, чоловік зустрів мене з квітами та моїми улюбленими солодощами, не ображаючись на мій від’їзд. Він навіть пообіцяв подбати про новий паркан і дах. Ця подорож виклала мені безцінний урок: треба цінувати те, що в мене є, а не ганятися нескінченно за бажаним.