– Привіт, Мариночко. Привіт сестричка. А я тут поряд проходила, вирішила зайти, відвідати вас. Скучила. Рідні люди все-таки. “Ага, скучила вона. Напевно знову проситиме для себе, або для своєї дочки Віки, що засиділася в наречених. Тому і заявилася до нас”, подумала Марина, дивлячись на роблену усмішку тітки Галі… Розмістивши на стільці свої неосяжні телеси, тітка Галя поговорила про те, про це і ні про що, потім приступила до “обов’язкової програми”: – Я тут подумала, свекор то в тебе вже старенький. Адже правда? І квартиру має в центрі. Велику. – Так і є, – відповіла Ганна сестрі. – Але ти це до чого?
– А до того, що його квартира, по-любому, Марині дістанеться. А якщо це так, то навіщо “чекати біля моря погоди”? Діяти треба! – З розумним виглядом сказала Галина. – Як і навіщо? – Запитала Ганна. – Ну якщо квартира твого свекра по будь-якому дістанеться твоїй дочці, то й переїжджати до нього жити Марина має не потім, а зараз. Адже старому догляд потрібен. Адже правда? Твоя дочка переїде до діда, а моя дочка переїде до тебе, щоб ти сама не залишалася. І одній тобі не нудно буде, і вдома тобі моя Віка доnоможе. Адже рідні люди, доnомагати один одному повин ні… – Ні! – Почала розмову Марина. – Що “ні”? – аж витріщилася Галина.
– Я не переїду до діда, а ваша дочка, тітка Галя, не переїде до мами. Даремно ви тут соловейком заливались, не вигорить у вас нічого! – твердо та впевнено відрізала Марина. – Галю, Марина з дідом п’ять хвилин поруч сидіти спокійно не можуть. Вічно починають сперечатися. А ти кажеш – жити разом, – спробувала пом’якшити категоричну відповідь доньки Ганна. – Ах ви так? Не хочете мою Вікулечку підтримати? Тільки про себе думаєте! – голосила Галина, одягаючи взуття. – Та що б я до вас ще з якимось проханням прийшла… Та я взагалі вас знати не бажаю! Вискочила з квартири і грюкнули двері. Мати з дочкою переглянулись і засміялися.