– Що ви робите? – вигукнула Віка, дивлячись на свекруху, що квапливо збирала речі Віки, – ви хоч подумали про свого онука? Віра зупинилася. – Який онук? Я втомилася від усього цього. Ти недостатньо гарна для мого сина, він мав давно піти від тебе! Віка була приголомшена. — Але ж Іван нас любить. Він багато працює для нашої родини! – Він пішов від тебе до Люди Микитенко, свого справжнього кохання! – Віра обернулася.
Серце Віки забилося. Вона чула про Люду, але думала, що вона в минулому для Івана. – Тобі тут не місце! Бери свої речі та йди! – Загавкала Віра, виштовхуючи Віку з квартири. Поки Віка стояла зовні зі сльозами на очах, спогади про її плани з Іваном наринули на неї. У них були мрії, вона мала народити їхню дитину, але згадка про Люду все зіпсувала. Поки Віка тягла свою важку сумку по засніжених вулицях, її гукнула бабуся Ганна.
Віка пам’ятала її змалку. Її тепло зустріли у хаті Ганни. – Посидь біля печі, зігрійся, – сказала Ганна. Віка поділилася своїм лихом з Ганною, яка уважно слухала її. – Віка, життя все перемелює; добре це чи погано, це змінюється, – сказала Ганна, дивлячись у далечінь, ніби згадуючи щось. Віка заснула. Однак, опам’ятавшись у холодному, порожньому будинку, Віка зрозуміла, що там уже багато років ніхто не жив.
Чи це було все сном? Повернувшись додому, мати втішила її. Коли вона згадала бабу Ганну, її мати сказала їй, що Ганна поїхала багато років тому. За кілька місяців Іван повернувся. Молоді почали життя заново, винайнявши кімнату, а потім купивши квартиру. Їхнє життя поступово налагоджувалося. Іван рідко розмовляв з матір’ю, все ще спантеличений її діями.