Був у мене однокласник Павло — чудовий хлопець. Він старанно вчився, хоча відмінником ніколи не був. Особливо любив математику і часто брав участь у районних олімпіадах, займаючи гідні місця. Його мама працювала прибиральницею в нашій школі, і Павло часто допомагав їй після уроків. Спочатку однокласники підсміювалися з нього, але з часом почали поважати і навіть допомагали у дрібницях.
У нас в школі біологію викладала Роза Йосипівна. Діти її недолюблювали, називаючи за очі “Йоська”, бо вона ставилася до заможних учнів з повагою, а до бідніших — зневажливо. Особливо дісталося Павлові. Якщо він не вивчив урок або не підготувався до контрольної, Йоська завжди піднімала його на сміх. Вона переконувала, що син прибиральниці ніколи не стане директором, так само як і дитина директора не стане прибиральником.
Павло спокійно закінчив школу, не звертаючи уваги на її слова. Через 20 років ми зібралися на зустріч випускників. Серед присутніх був і Павло, а також декілька наших колишніх вчителів, зокрема і Роза Йосипівна. Як тільки вона з’явилася, почала розпитувати, хто чого досяг у житті. Підійшла і до Павла:
— А ти, Павлик, як? Сподіваюся, не підлоги миєш? — з іронією запитала вона.
— Ні, я будую будинки, — спокійно відповів він.
— Будівельником працюєш? Що ж, непогано, — не вгавала Йоська.
— Не зовсім. У мене своя будівельна фірма, я її генеральний директор, — сказав Павло.
Роза Йосипівна не могла знайти слів, її обличчя помітно змінилося. Але найкращий момент був наприкінці вечора, коли Павло дав розпорядження своєму водієві відвезти Йоську додому на люксовому мерседесі. Її обличчя при цьому було похмуріше хмар. Життя розставляє все по місцях. Ніколи не можна судити людей за їхнє матеріальне становище!