Ірині Михайлівні було вже 65 років. Кілька років тому вона втратила свого чоловіка, і ця втрата стала для неї справжнім ударом. Їхня спільна квартира стала порожньою та безрадісною, і Ірина часто відчувала самотність. Вона залишалася наодинці зі своїми думками, іноді навіть розмовляючи з покійним чоловіком, наче він ще був поруч. Зрозумівши, що самотність їй не під силу, вона вирішила переїхати до сім’ї своєї дочки, де могла б допомагати з онуками. Ця думка здалася їй гарною ідеєю, і вона поділилася нею зі своєю сестрою.
Проте сестра не розділила її ентузіазму, сказавши, що сучасні сім’ї прагнуть жити окремо, і що це рішення може виявитися помилковим. Але Ірина не послухала. Дочка і її сім’я не заперечували проти переїзду, а онуки були раді, що бабуся буде з ними. Вирішили продати квартиру Ірини та чоловіка, щоб купити чотирикімнатну квартиру для всієї родини. Однак процес покупки нового житла затягнувся, тому тимчасово всі оселилися в невеликій двокімнатній квартирі дочки.
Спочатку все йшло добре. Ірина допомагала з онуками, відчувала себе потрібною і корисною. Але одного разу, випадково підслухавши розмову дочки з її чоловіком, Ірина почула, як зять говорив, що дітям тісно в одній кімнаті з бабусею і що їм незабаром знадобиться більше простору. Ці слова засмутили Ірину. Вона подумала, що її хочуть виселити, і що її присутність більше небажана.
Наступного ранку Ірина почала збирати свої речі, вирішивши, що настав час покинути дім. Коли дочка повернулася з роботи, вона здивувалася, побачивши, що мати збирається. Однак нічого не сказала. Пізніше повернувся і її чоловік, який оголосив радісну новину — він уклав великий договір на роботі, і незабаром всі їхні плани здійсняться. З’ясувалося, що сім’я планує купити сусідню квартиру для Ірини, щоб вона могла мати власний простір, але при цьому бути поруч з родиною.
Ірина полегшено зітхнула, усвідомивши, що помилялася у своїх підозрах. Вона була рада і вдячна, що дочка і зять дбають про неї, і їй стало незручно за свої погані думки.