Галині набридло буквально все: чоловік із мізерною зарплатнею, діти, що виросли й зовсім не прагнули піклуватися про батьків, та телевізор, який лише сипав негативними новинами і фальшивою радісною рекламою.
– Галю! – вигукнула їй назустріч Інна, колишня сусідка. – Скільки років, скільки зим! Заходьмо до кафе, поговоримо!
– Та я щойно з роботи, втомилася. Не до кафе зараз. Давай просто пройдемося, – зітхнула Галина, прийнявши пропозицію.
Перші кілька хвилин обидві мовчали, не знаючи, з чого почати розмову.
– Ти зовсім не змінилася, Інно. Така ж життєрадісна, радієш всьому, наче дитина, – усміхнулася Галина.
– А чому б і не радіти? Життя прекрасне, – з усмішкою відповіла Інна.
– Прекрасне? – здивувалася Галина.
– Ну звісно! Є робота, магазини повні товарів, діти виросли, навколо стільки нових можливостей.
– Яких ще можливостей? – запитала Галина.
– Та взяти хоча б інтернет! Тут і фільми, і бібліотека. Я стільки книг перечитала! Хіба ми з тобою колись могли уявити, що настануть такі часи?
– Немає у мене часу сидіти в інтернеті, – сухо відповіла Галина.
– Було б бажання, час завжди знайдеш. Ось я навіть підробіток через інтернет знайшла. Поки що заробляю небагато, але працюю всього годину на день. А як вийду на пенсію, то зможу працювати по чотири години – тоді й прибуток буде більший, буде додаток до пенсії.
– Який там прибуток? Та ти ж із тією сумкою вже десять років ходиш!
– А це моя улюблена сумка. Поки не знайду таку саму, міняти не буду, – спокійно відповіла Інна.
– Не розумію я тебе, Інно. Чому ти така радісна?
– Радію всьому! У мене є улюблена робота, чоловік, діти. І кожен день – це нове відкриття. А коли зустрічаю таких песимістів, як ти, то завжди думаю: “Це нагадування, що я щаслива!”.
Інна попрощалася та пішла у своїх справах, залишивши Галю стояти здивованою, спостерігаючи за її постаттю, що зникала вдалині.