Хлопчик дивився у вікно і говорив бабусі: — Бабуся, ну коли ми підемо на вулицю? — Сьогодні холодно, дорогий, в наступний раз.- відповідала жінка та й справ дуже багато, не до прогулянки. Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки і шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було дов’язати комплект, шапку, рукавиці і шарфик. Але онук наполегливо просив бабусю піти погуляти. — Ну добре, добре, вмовив, підемо прогуляємося, але недовго, на вулиці сьогодні холодно, та й в’язати нужно.- здалася вона. Вони вийшли на вулицю, там було безлюдно, всі сховалися в таку погоду по домівках.
Природно онук носився, а жінка вже вся змерзла. — Все, підемо, Іллюша, а то захворіємо. Трохи погуляли сьогодні і хвате.- сказала жінка. Але дитина була невгамовна, понісся по всьому майданчику і сховався в дитячому лабіринті і затих. Жінка все кликала його і кликала, але він мовчав; вона підійшла до лабіринту, покликала його і він відповів: — Бабуся, тут лялька лежить, давай заберемо її. Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї доноситься писк. Її як водою окотило від жаху; відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в тонку пелюшку.
Видно було, що дитина замерзла, вже личко посиніло від холоду. Вона схопила його, швидше пригорнула до себе, зігріваючи. Жінка тремтячими руками викликала швидку. Приїхала швидка і співробітники поліції. Дитину забрали до лікарні, а жінка з дитиною залишилися давати свідчення співробітникам. Співробітники запитували, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав скрізь, вона б і не почула писку дитини, якби він її не покликав. — Ось, молодець хлопець. Так тримати! — похвалив його співробітник. Жінка все дивувалася, як же можна викинути свою кровиночку, невже серце не здригнулося. Співробітник не дивувався: — Чого тільки не буває: і на смітник викидають і підкидають комусь, зараз чого тільки не буває, ми вже нічому не дивуємося. Бабуся попросила його зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все в порядку.
Він дізнався, що малюка оглянули і обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все в порядку. Хоча сказав, що якби ще трохи — і дитина точно не вижила би. Їх відпустили додому і жінка з онуком пішли. Яка вже тут робота, подумала жінка, сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями. А вранці вона вирішила дізнатися про дитину і зателефонувала в лікарню. Їй спочатку нічого не хотіли говорити: — Для чого ви цікавитеся, і ким доводитеся дитині? — запитали на тому кінці. — Ніким не припадаємо, просто хочеться дізнатися про малюка, адже це ми з онуком знайшли вчора дитину.- відповіла Олена Петрівна.
— Ах це ви, рятівники малятка. Це дівчинка. З нею все добре. Ви молодці, що не дали їй пропасти — заговорила працівник уже іншим тоном. — Я хотіла б відвідати її і може бути щось потрібно купити, ми принесем.- запитала жінка. — Взагалі не положено, але вже для рятівників можна зробити виняток, приходьте завтра після обіду. Принесіть памперси і суміш для новорожденних.- сказала медпрацівник. На наступний день, закупивши все потрібне, вони з Іллюшею вирушили до малятка. Їх пропустили. Маля була така маленька і мила, що жінка не стримала сліз. Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якою пряжі ніжно-сірого кольору з візерунками по краю, зв’язаний своїми руками.
Якось захотілося його зв’язати, не на продаж, а просто так зв’язала, і він лежав, як ніби чекав свого часу. Вона вкрила ним ту дитину і побажала їй щастя, змахуючи сльози. Вони ще дзвонили, цікавилися долею дівчинки; її назвали Софія. Недбайливу мати знайшли і позбавили її прав на дитину. Незабаром дівчинку удочерили, одна бездітна сім’я закохалися в неї з першого погляду і забрали до себе. Минуло 18 років. Олена Петрівна вже дуже помітно постаріла, але як і раніше жива і діяльна, пекла онукові його улюблений пиріг: він обіцяв приїхати, був дуже загадковий і нічого більше не розповідав, просто попросив приготувати щось смачненьке, сказав, що у нього для неї є сюрприз.
Відчинилися двері і зайшов Ілля з дівчиною: — Бабцю, познайомся, це моя дівчина Софія і ми збираємося з нею одружитися; ми з нею як дві половинки одного цілого, я як її побачив; мені здалося, що я її знаю все життя. — Ого, це чудова новина, Іллюша !! Ласкаво просимо в нашу сім’ю, Софія. — зраділа жінка. Дівчина збентежилася, посміхнулася і почала розмотувати шарф на куртці; Олена Петрівна зачепилася поглядом за цей шарф і обімліла.
— Який у тебе шарф з цікавим візерунком — сказала дівчині жінка. — Так, цей шарф зі мною, скільки себе пам’ятаю, ось уже скільки років не можу з ним розлучитися, бережу його, ношу рідко. Олена Петрівна звичайно ж дізналася, цей шарф, який колись вона подарувала знайденому малятку на щастя. Треба ж як буває в житті: Ілля врятував свою майбутню дружину. Видно, вони були призначені один одному зверху і саме провидіння вело хлопчика в той день до неї, щоб він її врятува