Мені 31, маю 4-річного сина. Рік тому я розлучилася зі своїм чоловіком і повернулася до квартири своєї мами. Та виставила переді мною умову, мовляв, впускає лише на якийсь час. Я погодилася, бо іншого вибору я не мала. Віддала Мишку в дитячий садок, сама пішла працювати. Крім основної роботи, я хапалася за будь-які підробітки. У мене була мета: нагромадити на початковий внесок. Але можливості в плані роботи у мене були обмежені, оскільки мама геть-чисто відмовилася допомагати мені з дитиною. -Я тебе теж одна виховувала, ніхто мені не допомагав. Сама впораєшся.
Мамі теж я допомагала, чим могла: скидалася, коли потрібно було платити за комуналку, забиралася вдома, купувала продукти тощо. Звичайно, я могла винайняти квартиру і жити спокійним життям, але чітко розуміла, що за такого розкладу мені не вдасться накопичити на іпотеку. Ситуація погіршилася в той момент, коли у мами з’явився залицяльником. Мені з Мишком завжди треба було шукати, де переночувати, якщо залицяльник приходив до мами з наміром залишитися на всю ніч. Декілька днів тому мама оголосила, що зібралася заміж. Чоловік після весілля переїде до неї, оскільки власної квартири в нього немає.
Я не бачила у цьому розкладі жодних проблем, оскільки мамина квартира була трикімнатною. Але мама заявила, що син у мене надто галасливий, тому вона не збирається терпіти нас під одним дахом. Врятувала мене одна з колег. Дізнавшись про мою ситуацію, вона сказала, що має порожню квартиру, яку вони збираються продавати через кілька місяців. Впустила вона мене туди безкоштовно. Я, звичайно, встигну встати на ноги за цей період. Добру колегу я ніколи не забуду. А ось найближчу – як здавалося мені – людину я викреслила з життя назавжди.