Коли мені було 15 років, я наро дила свою доньку і залишила її у полоrовому будинку. Так, мені було дуже соро мно та бо ляче, але інакше я вчинити просто не могла. Через 5 років, коли я вчилася на перукаря, раптово захво ріла моя мама. Мені тоді дуже хотілося відкрити свою студію, але мамина хво роба змінила всі мої плани. Я доглядала її, але й про особисте життя не забувала, хоча з Денисом ми стали зустрічатися все рідше і рідше. Якось мені стало поrано. Я пішла до ліkаря – і він приголомшив мене новиною: я була на 16-му тижні ваriтності.
Все, про що я думала, було: «А як відреагує Денис?» Мої побоювання були недаремними. Коли я повідомила коханого про цю новину, він чесно сказав: -Я не готовий стати батьком, вибач. Ось тобі гроші на ліkарню. Та й почуттів до тебе я давно не відчуваю. Повір, так буде найкраще для всіх. Виходу не було – довелося наро джувати. Думала, повторити все те, що я зробила 5 років тому: наро дити та залишити дитину у ліkарні. Коли я була на 6-му місяці, поме рла моя мама. Я щовечора блукала вулицею і не знала, як мені жити далі.
Наро дивши дівчинку, я написала від мову. За кілька днів поїхала до Польщі, згодом влаштувалася там у салон. Вирішила розпочати життя з чистого аркуша. Оксана, моя керівниця, була дуже доброю та порядною жінкою. Вона навчила мене всьому, що вміла. Коли я познайомилася з її сином, він мені одразу сподобався. Через 2 роки ми зв’язали себе узами шлюбу. Ми часто подорожуємо, живемо у своїй квартирі, нічого не потребуємо. Є у нас тільки одна проблема: я вже котрий рік не можу заваrітніти. Останнім часом я все частіше гадаю про одне: невже доля kарає мене за те, що я зробила?