Наталя Іванівна постилася онука одна, батьки його раптово помepли. Ілля з дитинства був хлопцем пустотливим і бабусю не слухався. Якось Ілля сильно вередував і просився на вулицю. Наталя Іванівна виходити не хотіла, бо надворі було холодно, а ще їй треба було приготувати торт. Вона займалася кондитерством. Але онук нічого не хотів розуміти, він хотів надвір. Бабуся не змогла більше відмовляти дитині та погодилася. Ілля бігав як різаний, зовсім не замерз. А ось Наталя Іванівна замерзла до кінчиків пальців. Вона вже хотіла піти додому, але онук покликав її гіркою. — Бабуся, йди сюди. Тут у сумці лялька лежить, вона каже. Давай візьмемо додому. Будь ласка, хочу з нею погратись. Наталя Іванівна підбігла до гірки, а за нею лежала сумка з дитиною. Вона від переляку крикнула. Схопила дитину, взяла Іллю за руки та побігла додому. Вже вдома зателефонувала до швидкoї та полiції.
Наталя Іванівна не могла прийти до тями. — Не розумію, як можна власну дитину залишити в такий мороз на вулиці. Де її материнське почуття, зовсім вже збожеволіли. Бідолашна дівчинка, вона ж могла замерзнути і все було б неможливо врятувати, — говорила вона полiцейському. А дільничний не дивувався. Гope матусі по всьому світу своїх дітей то викидали у сміттєві баки, то підкидали чужим людям, або як у цьому випадку залишали на вулиці. Дівчинку забрали до поліклініки. Наталя Іванівна дзвонила туди, щоб дізнатися, як поживає дитина і навіть кілька разів ходила її провідати. Дівчинку назвали Софією. Ім’я їй дала Наталя Іванівна, вона так назвала її на честь покійної дочки, мами Іллі. На прощання вона повісили на шию Софії медальйон, який належав дочці. Софію yдочерили добрі люди, і після цього про неї ніхто нічого не знав.
Нові батьки забрали її в інше місто. Горе матусі знайшли, їй виявилася неповнолітня дівчина. Вона боялася гнiвy батьків, тому вагiтність приховала, а від дитини вирішила позбутися. Ілля ріс міцним та розумним хлопцем. Він закінчив школу і поїхав до сусіднього міста вчитися. Наталя Іванівна чекала на нього з хвилини на хвилину. Він обіцяв, що приїде не один, а із дівчиною, яка вкрала його серце. У двері зателефонували, приїхав онук. — Баб, знайомся, це Софа, ми з нею в одному університеті вчимося. Наталя Іванівна одразу помітила на шиї дівчини медальйон доньки. Вона міцно обійняла Софу, і вони пішли пити чай. Вона їм усім розповіла. Онук та майбутня невістка не могли повірити у таку випадковість. — Раніше я не вірила у долю, але зараз впевнена, що вона існує. Ілля не тільки мій рятівник, він моя доля, — сказала Софія.