Будучи лісником, я довгий час жив у лісі і звик до його принад. Якось я почув дивні звуки за сараєм і вирішив ро зібратися. Підійшовши туди, я побачив вовчицю, що втупилась у мене втомленими і голодними очима. Не довго думаючи, я пішов на кухню і приніс їй м’яса. — Ви, мабуть, дуже зголодніли, коли підійшли так близько до мого житла, леді, — посміхаючись, сказав я вовчиці.
Після цього дня вовчиця почала регулярно приходити до мене за їжею. Мої родичі боялися її, але я посперечався з ними, сказавши, що, якщо ми їй не допоможемо, вона вирушить до найближчого села у пошуках їжі. Минули місяці, і вовчиця перестала приходити до мене навесні. Я сумував за своєю лісовою подругою, але одного разу знову почув її kрики.
Цього разу я знайшов її біля сараю з двома маленькими вовченятами, які дивилися на мене такими ж голодними очима, як і їхня мати колись. — Здається, ви були не єдиними, хто потребував моєї допомоги, — сказав я, віддаючи їм їжу. Мені стало ясно, що вовчиця просила м’яса не тільки для себе, а й для своїх вовченят. То був її прощальний візит, і я зр зумів, що мама-вовчиця хотіла показати мені, як я їй допоміг. Мої дикі приятелі зникли, мабуть, їхня стая перемістилася в інше місце. Однак я цю прекрасну історію не менш прекрасної дружби не забуду ніколи.