То був мій день народження. Дякувати Богу, я на своїх ногах відсвяткувала своє 60-річчя! — У мене є для тебе сюрприз! — Вигукнув мій син, коли вони з сестрою увійшли. — Щоправда? І що ж це? — з нетерпінням спитала я. Моя дочка мовчала і дивилася собі під ноги. Мій син ніяково човгав ногами. — Ну, цього року ми мали не так багато грошей, — сказав він, — тому ми не купили тобі нічого особливого. Але ми принесли торт із супермаркету, а моя дочка намалювала тобі малюнок. Чи зійде за сюрприз? Я спробувала приховати своє розчарування. — Дякую, — сказала я, намагаючись не здаватися невдячною. Після того, як вони пішли, я зателефонувала кільком своїм найближчим подругам. — Мені шкода, що твої діти нічого тобі не подарував, — співчутливо сказала одна з них, — але нічого, не переживай так сильно.
— Справа навіть не в подарунках, — зітхнула я, — мені прикро за те, що вони навіть не спробували змусити мене відчути себе особливою у свій день… Я маю на увазі, що це мій 60-й день народження, і вони навіть листівку мені не подарували. — Жаль, подружко, — сказала вона, — моя дочка взяла мене з собою в Париж на тиждень на моє 60-річчя. — Пощастило тобі… — сказала я, відчуваючи сильну заздрість. — Ти маєш рацію, мені дуже пощастило», — продовжила подруга, — але ти ж знаєш приказку «що посієш, те й пожнеш». Може, тобі треба поговорити зі своїми дітьми та повідомити їх, що ти відчуваєш? — Не знаю, — з сумнівом сказала я, — я не хочу стати причиною конфлікту.
– Тобі треба навчитися постояти за себе», – наполягала подруга, – якщо ти цього не зробиш, вони просто продовжать приймати твою допомогу як належне. Я подумала про те, що подруга сказала, і вирішила наслідувати її пораду. Наступного разу, коли я побачила своїх дітей, запросила їх на розмову. — Мені дуже nрикро, що ви нічого не подарували мені на день народження», – сказала я. — Ми розуміємо, мамо, пробач, — сказала моя дочка, у нас просто не було грошей цього року. Вибач нам. — Справа не в грошах, — сказала я, — вся річ у зусиллях. Ви могли б хоча б зробити мені листівку або щось таке.
— Наступного року ми постараємося досягти більшого успіху в цьому плані. Ось побачиш, який сюрприз ми тобі влаштуємо! — пообіцяв мій син. Але збитки вже було завдано. Я не могла не образитися на своїх дітей за їхню неуважність. — Я не знаю, що робити, — сказала я подрузі, — я відчуваю, що виростила егоїстичних людей, які щороку обіцяють мені одне й те саме… — Ти сама маєш збудувати своє щастя. Не покладайся в цьому плані на них, — сказала мені подруга, — хто краще за тебе знає, що тобі потрібно, скажи мені? Я тоді зрозуміла, що моя подруга страшенно права. Шкода, я надто пізно це зрозуміла…