Моєму синові потрібно було видалити гланди, і оскільки дружина працювала неофіційно і їй не дали відпустку через хво робу, я поїхав з ним до ліkарні. Хоча я працював офіційно і мав оплачувану відпустку через хво робу, мені доводилося спати на стільцях. Я думав, що ми пробудемо тут 10 днів, а потім повернемося додому. У день оnерації медсестра зробила укол, а мій син, чекаючи, сидів і грав на своєму планшеті. Я подумав про те, щоб подарувати йому телевізійну приставку на його день народження. Через 15 хвилин прийшла медсестра і забрала мого сина, а за нею пішли ще двоє дітей.
Однак мій син не повернувся і весь медичний персонал кинувся до палати. Раптом нам було наказано сидіти і не виходити, доки нам не дозволять. Двоє інших дітей повернули після оnерації, але мій син все ще не повертався. Я не знав, що відбувається, доки до палати не ввійшла медсестра і не попросила мене пройти з нею до відділення. Лікар сказав мені, що серце мого сина зупинилося під час оnерації через передозування анестезії, але він був у той момент у реанімації і стан його був стабільним. Мене відвели у відділення інтенсивної терапії, де Кирило лежав – такий маленький та беззахисний. М
ені здавалося, що я збо жеволію. Ліkарі сказали, що я можу вивозити його на прогулянку коляскою вночі, коли не було сонця. Я спав на підлозі у відділенні інтенсивної терапії, боя чись, що він прокинеться, а мене там не буде. Замість 10 днів ми пробули у лікарні півтора місяці. Кирило провів три тижні у реа німації. Коли він нарешті прокинувся, це був найщасливіший момент у моєму житті. Після того, як нас виписали з ліkарні, я намагався не сваритися з ним і дорожити кожним моментом, який ми провели разом. Зараз Кирило дорослий, у нього свої діти, але я ще бо юся втратити його — і цей страх, напевно, ніколи не зникне.