У шестирічному віці, пам’ятаю, я дивилася на маму, яка тоді сказала мені: — Марійко, нам треба поговорити, як жінка з жінкою. Збита з пантелику, я запитала, про що вона хоче поговорити. — Ти повинна говорити «про кого» замість «про що», говорячи про людей, — поправила вона мене, — і нам треба поговорити про чоловіків. — Добре, скажи мені, що тебе непокоїть? — Здивувалася і запитала мама.
— Справа не в тому, ти сама знаєш відповідь на своє запитання, — уточнила я, — я турбуюся про нашого батька! Мама попросила мене пояснити свої слова, а я сказала: — Не чіпляйся вночі до тата! Вона занепокоїлась і спитала, чому я не сплю ночами. Я спробувала її заспокоїти: — Я сплю. Чесне слово. Але поки я не засну, я часто чую, як ти повторюєш татові: «Скільки ти можеш сидіти за цим комп’ютером? Вимкни його вже! Лягай спати».
Ти ж розумієш, що тато не грає в комп’ютер, правда? Він працює, заробляє гроші. Потім мені купує іграшки? Мама зітхнула і сказала: — Звичайно, доню! Ти права. Я все зрозуміла. Обіцяю виправитись. Ти сказала все, що хотіла? Я радісно відповіла, мовляв, усе тепер накриємо на стіл, адже тато скоро повернеться з роботи. Я швидко розставила тарілки, щоб ми могли сісти з ним пообідати, коли він прийде, не втративши часу на метушню з сервіруванням.