Десять років тому я остаточно переїхала до Польщі. Загалом я в Польщі працюю вже двадцять років. Вперше приїхала сюди на заробітки, коли моїм синам було вже п’ятнадцять років. Вони вже були достатньо дорослими, щоб мешкати одним. А мені треба було заробити більше грошей, щоб забезпечити майбутнє своїх дітей. Перші десять років я заробляла наглядом за літньою пані Магдою. Її дочка, Анжела, платила мені добре, виділила автомобіль, щоб я могла їздити за покупками, на своє харчування я практично не витрачалася. Тому могла часто надсилати гроші синам. Дітям я дзвонила щодня. І наші розмови завжди зводилися до грошей. — Мамо, кинь мені на картку пару злотих.
— Сашко, я ж позавчора тобі поклала тисячу. Коли ти встиг витратити все. — Мамо, ну я оплатив комуналку, гроші і скінчилися… Паша, той взагалі з друзями поїхав до Єгипту, так що йому теж багато грошей було потрібно. — Ти дітей не цікавиш. Їм потрібні лише твої гроші. Зменши їх зміст, хай самі почнуть заробляти, інакше тобі ж гірше буде, — казала мені пані Магда. Але я пропускала її слова повз вуха. Коли пані Магди не стало, я вирішила, що настав час повертатися додому. Але… Як з’ясувалося, там на мене не чекали і були не раді моєму приїзду. Паша продовжував свої подорожі, а Сашко привів додому дівчину Галю.
Дівчина окинула мене косим поглядом, і навіть не зволила привітатись. — І як довго вона зібралася у нас гостювати? — Запитала вона у Саші. Це вона про мою квартиру. — Потерпи трохи, скоро вона поїде, — втішав її мій син. Зі спальні мене переселили у вітальню. Але чашу мого терпіння переповнило її бажання здати бабусине золото в ломбард. Я висловила все, що думаю, про сина та його дівчину, зібрала свої речі, перебралася до Польщі на ПМП. З того часу вже десять років живу тут. В Україну мене не тягне. Нікуди, та й нема до кого. Грошей синам не посилаю, дорослі, хай собі на життя заробляють. «Сини» тепер для мене порожній звук.