Цей похмурий п’ятничний вечір залишив незабутнє враження на мене. Як завжди, я поверталася додому з автобусної станції, коли побачила хлопця, який стояв осторонь. Він виглядав нещасним, одягнений в обгорілу уніформу, з нашивками та військовим беретом. Йому було близько 19 років, але на обличчі вже читалися тіні пережитих труднощів. Його худорляве тіло, втомлений погляд та запилена сумка видавали, що він нещодавно повернувся з гарячої точки.
Коли ми всі чекали на посадку, контролер, помітивши хлопця, грубо зажадав від нього купити квиток, не зважаючи на його стан. Хлопець мовчав, не промовивши й слова, хоча було видно, що йому незручно та соромно просити особливого ставлення. Мене це обурило. Не змогла залишитися осторонь і звернулася до контролера: “Хіба ви не бачите, що перед вами стоїть герой?” Її байдужа відповідь лише посилила моє розчарування. Люди навколо залишалися мовчазними, ніби їм було байдуже. Ніхто не встав на його захист.
Я не могла цього стерпіти, тому вирішила віддати йому свій квиток, купивши собі інший. Ми сіли разом в автобус, а хлопець тихо подякував мені. Його очі, наповнені вдячністю та виснаженням, сказали більше, ніж будь-які слова. Він кашляв усю дорогу, і кожен його кашель нагадував мені про те, через що йому довелося пройти.
Коли ми доїхали до його зупинки, я подякувала йому голосно. Він, не дивлячись на втому, підняв руку на честь і поклав її на серце, віддаючи належну шану. Потім тихо пішов своєю дорогою.
Ця зустріч змусила мене замислитися над тим, чому люди такі байдужі до тих, хто насправді жертвує своїм життям заради нашого спокою. Я зрозуміла, що цей хлопець, хоч і не вимагав нічого від світу, заслуговує найбільшої поваги.