Світлана Семенівна дивилася на Стаса і Іру, і її серце наповнювалося теплом. Вечір проходив у приємній атмосфері, і навіть Стас, який зовсім недавно виглядав занепалим і розбитим, був сповнений нової енергії, готуючи вечерю для них. Світлана помічала, як Іра щасливо сяє, бачачи батька таким, яким він був колись – турботливим і уважним. Момент був наповнений справжнім святковим духом.
Світлана задумалася про те, як її життя змінилося за останні роки. Вона не мала власної родини, але кожен учень був для неї як рідний. Вона завжди прагнула допомагати і бути поруч з тими, хто цього потребує. Іра була не просто її ученицею – вона стала для неї майже як дочка. Світлана усвідомила, що це бажання – зробити життя Іри кращим – було для неї справжнім подарунком.
Стас з любов’ю дивився на доньку і Світлану, ніби вперше за довгий час бачив надію на майбутнє. Він відчував сором за свої недавні вчинки, але водночас і натхнення почати нове життя. Він знав, що має шанс виправити свої помилки і стати для Іри таким батьком, яким вона заслуговує. А присутність Світлани, яка принесла з собою спокій і порядок у їхній хаотичний світ, давала йому сили не здаватися.
— Світлано Семенівно, дякую вам за все, — тихо промовив Стас, коли вони разом прибирали зі столу. — Я навіть не уявляю, як би я впорався без вашої допомоги.
— Стасе, я тут не для того, щоб засуджувати, — відповіла Світлана лагідно. — Усі ми робимо помилки, але головне — те, як ми їх виправляємо. Іра вас любить, і це найважливіше.
Іра, сидячи на дивані, радісно спостерігала за батьком та улюбленою вчителькою, думаючи про те, як сильно вона бажає, щоб ці миті продовжувалися завжди. Її новорічне бажання вже було загадане – вона мріяла, щоб її батько більше ніколи не пив і щоб Світлана Семенівна завжди залишалася з ними. І хоча вона ще не розуміла, що таке справжня родина, вона інтуїтивно відчувала, що ця тепла, затишна атмосфера — це те, чого їй бракувало.
“Я знаю, що я забажаю,” — думала Іра, з надією дивлячись на батька і вчительку.