Марія завмерла, почувши ці слова від своєї маленької доньки. В кімнаті запанувала тиша. Навіть Андрій, який до цього моменту сидів за столом з дідусем і жартував з онукою, перестав усміхатися.
— Що ти сказала, донечко? — тихо запитала Марія, ледве вірячи власним вухам.
— Я постелю вам ці простирадла, коли ви станете старими, — впевнено повторила дівчинка, дивлячись на маму великими очима. — Якщо вони гарні для дідуся, то і для вас будуть гарні, коли ви постарієте.
Слова дитини вдарили прямо в серце Марії. Вона відчула, як на душі стає важко. Дівчинка не розуміла всієї глибини своїх слів, але для Марії вони стали справжнім дзеркалом її поведінки. Вона зловила себе на тому, що ставилася до дідуся як до тягаря, до якого можна віднестися з мінімальними зусиллями — лише для галочки. І тепер її власна дитина бачила це й переймала її приклад.
— Ти ж не хочеш, щоб ми спали на таких старих простирадлах, правда? — спробувала жартувати Марія, хоча відчувала, що її слова прозвучали надто натягнуто.
— Чому ні? — невинно відповіла донька. — Якщо дідусю вони підходять, то й вам підійдуть.
Ці слова прозвучали як ще один дзвінок совісті для Марії. Вона різко зрозуміла, що її підхід до турботи про дідуся був неправильним. Усі ті аргументи, які вона шукала для виправдання свого ставлення — про обмеженість простору, про те, що це “обтяження”, — тепер здавалися такими дріб’язковими й бездушними. Вона зрозуміла, що діти бачать більше, ніж вона думала, і вчаться на кожному їхньому кроці.
Андрій теж мовчав, спостерігаючи за тим, як його дружина поволі змінюється. Його погляд зустрівся з поглядом дідуся, і обидва чоловіки зрозуміли без слів, що настав час змінити ставлення до старших у сім’ї.
— Діду, — сказала Марія, обернувшись до нього з новою рішучістю в очах. — Вибачте мене. Вибачте за все це… за те, що я не проявляла належної турботи.
Дідусь махнув рукою, усміхнувшись лагідною усмішкою.
— Не хвилюйся, дитино, я розумію. Усі ми вчимося щодня. Я вдячний вам за те, що ви мене прийняли.
— Ми не просто прийняли вас, дідусю, — вставив Андрій, обіймаючи Марію. — Ви — частина нашої сім’ї, і нам треба бути вдячними за те, що ви з нами.
Марія стояла мовчки, але всередині відчувала, як у ній щось змінилося. Вона зрозуміла, що її донька показала їй урок милосердя і поваги, якого вона ніяк не очікувала. Відтепер Марія знала, що зобов’язана бути прикладом не тільки для дитини, а й для себе самої.
— Давайте разом зробимо цей дім кращим для всіх, — тихо сказала вона, нарешті посміхнувшись.