Нещодавно подзвонив мені син. Каже: “Придивися за онуками на тиждень, ми з дружиною їдемо на море відпочити.” Я була здивована – як це, на море без своїх дітей? Ну, я йому все нагадала. Ще з того дня, коли він вирішив одружитися у свої 20 років, не закінчивши навіть університет, з того самого моменту він вже дорослий і самостійний чоловік. Я йому нічим не зобов’язана. Він захотів сім’ю і дітей – хай сам і справляється з ними.
Я могла б віддати йому квартиру ще тоді, як він одружився, але після смерті батька мені довелося жити на одну пенсію, і здавати квартиру в оренду було єдиним виходом, щоб якось звести кінці з кінцями. До того ж він вже не хлопчик, йому майже 30 років.
Діти у нього маленькі: старшому три, а молодшому – півтора року. Як він собі уявляє, що я з ними сидітиму? Я вже не молода, і чоловіка давно немає. Онуки – справжні енерджайзери, скрізь встигають, постійно рухаються. За ними не встигнеш, а в мене вже й спина не дозволяє довго стояти на ногах. До того ж, якщо згадати, то за всі ці роки свати завжди допомагали їм більше, ніж я. Вони подарували їм квартиру, синові машину купили, роботу йому знайшли. І зараз продовжують допомагати з онуками. Чому я повинна брати на себе цей обов’язок? Хай їдуть до сватів, якщо їм потрібна допомога. Вони і раніше сиділи з онуками, то хай і зараз займаються ними.
Подруга мене засудила, сказала, що я не права. Мовляв, як ти зараз до них, так і вони до тебе в старості. Ніхто, мовляв, тобі й склянки води не подасть. Але ж старість уже настала, і що я бачу? Ніхто поруч не сидить, дзвонять тільки, коли їм щось треба. А я вважаю, що повага до батьків не повинна купуватися. Адже я подарувала йому життя, виховала, а далі нехай сам справляється і стає самостійним. Не подобається – не спілкуйся, живи зі сватами.