Вже 10 років ми з чоловіком і двома дітьми живемо в місті. Його батьки дуже нам допомагають, а кілька років тому навіть подарували нам трикімнатну квартиру в хорошому районі. Вони заможні люди, але я знаю, що свої статки вони здобули важкою працею та багатьма випробуваннями.
Мої ж батьки все життя прожили в селі. Жили скромно й ніколи особливо не прагнули до змін. Зараз моїй мамі 65 років, а рік тому не стало батька. Увесь цей час мама благала мене забрати її до себе в місто.
Вона говорить, що самотність у селі стає нестерпною: їй нема з ким поговорити, дні тягнуться в нудьзі. Вона навіть пообіцяла допомагати мені з дітьми, якщо я заберу її. Але я намагалася пояснити мамі, що ми живемо в квартирі, подарованій свекрами, і вони, напевно, не будуть раді, якщо я приведу жити до нас ще й свою маму. Якби вона була хворою чи потребувала постійного догляду, це було б інше питання. Тоді я б навіть сама до неї переїхала.
Однак мама здорова, сповнена сил і чудово справляється з усіма хатніми справами. Її єдина проблема — це самотність. Батьківський будинок маленький, і навіть якщо його продати, на виручені гроші в місті нічого путнього купити не вдасться.
Щодня мама телефонує мені, щоб дізнатися, чи не змінила я своє рішення. Я постійно відмовляю, і кожного разу вона ображається. Ввечері вона знову дзвонитиме, а я вже не знаю, як їй відповісти, щоб не завдавати їй болю, але й не порушувати свого життя.