Все життя Надія Михайлівна щиро вірила, що зуміла побудувати з невісткою ідеальні стосунки. Вона добре пам’ятала свої перші роки шлюбу, коли їй довелося жити під одним дахом зі свекрухою. Той час був для неї настільки важким, що коли чоловік нарешті показав їй ключі від їхньої власної квартири, вона розплакалася від полегшення. Тому, на весіллі сина, Надія дала собі обіцянку: ніколи не стати такою ж суворою свекрухою і завжди допомагати невістці, чим тільки зможе.
Минали роки, і Надія Михайлівна старанно дотримувалася своєї обіцянки. Вона не втручалася у справи молодих, не коментувала їхні сварки, намагалася залишатися осторонь від сімейних конфліктів. У той же час вона щиро ставилася до Ані, невістки, як до власної дочки. Якщо на вікнах залишалися розводи — Надія радила додавати оцет у воду, якщо борщ виходив кислуватим — ділилася своїми кулінарними секретами. Коли Аня не могла приготувати ідеальні млинці, свекруха терпляче навчала, як правильно замісити тісто.
Надія жила у своїй ілюзії про гармонійне життя з молодою родиною, аж доки не стався один випадок.
Якось вона зібралася на дачу на всі вихідні. Уже по дорозі жінка згадала, що забула окуляри на своїй тумбочці. Вирішивши повернутися за ними, Надія не стала телефонувати невістці, бо була впевнена, що за кілька хвилин після її відходу Аня нікуди не поділася.
Коли Надія увійшла в дім, то почула, як Аня говорить по телефону. Невістка так захопилася розмовою, що навіть не помітила, як двері відчинилися.
— Та вона вже дістала, всюди суне свій ніс! Я просто не можу більше з нею жити! — почула Надія слова Ані.
Забувши про окуляри, жінка повернулася до машини зі сльозами на очах. Її чоловік одразу зрозумів, що щось трапилося, але вирішив не втручатися в «жіночі справи».
Залишившись наодинці зі своїми думками, Надія не могла знайти собі місця. Що ж вона зробила не так? Чому її спроби допомогти були сприйняті зовсім по-іншому? Ці питання не давали їй спокою, змушуючи переосмислити все, що вона вважала правильним.