Усе своє життя я мріяла про власне затишне гніздечко. І ось, коли ми з чоловіком нарешті придбали будинок за містом, я відчула, що немовби почала нове життя.
Тиша, спокій, свіже повітря – чи ж не рай? Усе, як у моїх мріях! Однак у цих мріях не було місця для надокучливих родичів. А в реальності…
Сім’я Сергія дуже велика та дружна, і я завжди захоплювалась цим. Але, з якоїсь причини, вони вирішили, що наш будинок – це безкоштовний санаторій!
Спочатку вони приїжджали до нас на вихідні та свята. Всі вони живуть у квартирах, а влітку хочеться по-справжньому відпочити: посмажити шашлики, полежати на сонечку. Я це розуміла, тому не висловлювала претензій. Хоча зазвичай вони приїжджали з порожніми руками, і я завжди накривала стіл за свої гроші.
Але вперше я не витримала, коли Сергієва сестра приїхала в середу, в будній день. Я якраз збиралася на роботу, а вона завалилася до нас із двома подругами і пакетом вина. Я була в шоці!
– Привіт, невісточко! – щебетала вона. – У моєї подруги сьогодні дівич-вечір, потрібно десь посидіти. За будинки зараз такі ціни, що очі на лоба лізуть! То я і подумала, чому б не у вас?
– Що значить “у вас”? Я вас бачу вперше, а мені на роботу, я не вдома сьогодні, – намагалась я пояснити. – О, супер! Тоді все, давай, хорошого дня! – продовжила Яна і почала випихати мене з моєї ж квартири, поки її подружки розпочинали хазяйнувати на моїй кухні.
Я була вкрай розлючена! Подзвонила Сергію, розповіла про все і поскаржилася. А він мене звинуватив, що я “з жиру бісуюсь” і не підтримую сімейних стосунків!
Це мене ображало, але я змовчала, сподіваючись, що таке сталося вперше і востаннє. Але я помилилась…
Через два тижні на порозі з’явилася свекруха з мамою. Бабі вже за 70, і хвороб у неї стільки, що їх не перерахувати.
– Марино, слухай, – почала свекруха, – ми з мамою були в лікаря. Він сказав, що її треба в санаторій, щоб підлікувати. То я і подумала, нехай вона у вас поживе пару місяців, добре буде. Тут і повітря свіже, і спокійно, а ти ще й готуєш без олії, так що для неї це ідеально.
– Стоп! Ніхто далі порогу не піде! – вигукнула я і почала кричати на всю вулицю. – Ви що, знущаєтесь? Ви хочете її скинути до нас, бо вона вже вам не потрібна? Це мій дім, а не прохідний двір! Я тут господиня, і нікого більше не хочу бачити!
Свекруха розплакалась, забрала бабусю і поїхала додому. Тепер Сергій мені закидає, що я повинна вибачитись перед усіма його родичами.
Але я не буду цього робити! Хіба я винна в чомусь?
Ця історія заснована на реальному досвіді одного з наших читачів. Будь-яка схожість з реальними подіями чи місцями є випадковою. Фото в статті ілюстративні.
Що б ви зробили в такій ситуації? Чи варто вибачатись?