Моя історія могла б стати основою для цілої серії. І найцікавіше почалося після того, як я дізналася, що вагітна.
У старших класах я була дуже активною дівчиною: участь у гуртках, олімпіадах, навчанні – все йшло на відмінно. Я також займалась танцями, і мій партнер Іван, який навчався у паралельному класі, став дуже близьким другом.
Перше змагання, яке ми виграли, стало для нас великим стимулом рухатися вперед. Репетиції стали частиною нашого життя, і ми стали нерозлучними. І, звичайно, з часом між нами виникли справжні почуття. Ми закохались, і це було справжньою радістю для нас.
Але у 11 класі сталося те, чого я зовсім не очікувала. Я дізналася, що вагітна. Всі мої мрії про вступ до університету та кар’єру танцюристки розсипались, наче картковий будиночок. Я була в розпачі і звернулась по допомогу, знайшла номер телефону для підтримки. Хоч я і не отримала чіткої відповіді, зрештою вирішила зробити аборт.
Я не хотіла розповідати про це батькам, лише Івану. Він намагався переконати мене, що це не правильно, але я вважала, що так буде краще для всіх. Я знайшла лікаря, який міг провести процедуру таємно.
Але через кілька днів я дізналась, що Іван розповів своїм батькам, а вони, в свою чергу, сказали моїй мамі. І вже того ж вечора вся родина була у нас вдома, і ми мали серйозну розмову. Я все одно стояла на своєму.
«Ми будемо допомагати з дитиною, ми вже не один рік знаємося!» – говорили батьки Івана, а моя мама плакала. Я закрилася у своїй кімнаті і не мала сил більше пояснювати своє рішення. Згодом я почула, як батьки говорили між собою, що треба знайти хорошого лікаря в іншому місті.
Наступного дня, за наполяганням батьків, я збирала речі в лікарню. Ми мали поїхати в інше місто, і я без сумнівів сіла в машину. За кермом був батько Івана.
«Ми ще зупинимось в селі, треба щось забрати», – сказав він.
Ми зупинились біля будинку, де мене забрали на пильний нагляд. Мати відібрала у мене телефон і заявила, що я житиму тут, поки не народжу дитину. І так розпочалися наступні 8 місяців мого життя, коли я перебувала під постійним контролем. Я відчувала депресію, але батьки Івана пояснювали, що потрібно берегти нерви і дитину.
Раптово почалися перейми, і на щастя, батько Івана встиг відвезти мене до пологового будинку. В іншому випадку дитина могла б народитись прямо в машині.
Коли на мої груди поклали мою маленьку дівчинку, я розплакалась. Я усвідомила, яку величезну помилку я мало не зробила. Як я могла відмовитися від цієї маленької крихітки?
Через деякий час, після виписки, Іван зробив мені пропозицію, і ми побралися. Ми стали жити у моїх батьків, і наша маленька донечка принесла щастя в кожен куточок нашої родини. Батьки дякували мені за те, що я не зробила того, чого жаліла б усе своє життя.
Зараз я волонтер і допомагаю дівчатам, які потрапили в схожу ситуацію. Я пояснюю їм, що життя дитини варте того, щоб її народити, незалежно від обставин.
Я щаслива мати і дружина, а також навчаюсь в омріяній вищій школі на заочному відділенні. Наразі я вагітна вдруге, і Іван жартує, чи не відправити мене знову в той будинок, де я носила нашу Настусю.
Якби не підтримка моїх близьких, я б не мала шансу побудувати таке щасливе життя, і, можливо, все б виглядало зовсім інакше. Дякую їм за терпіння і підтримку!