На конверті великими літерами було написано: «Олені Сергіївні, моїй дочці». Олена стояла біля хвіртки, тримаючи його в руках, і відчувала, як серце стискається від болю. Вона зрозуміла, що запізнилася.
Кілька днів тому Олена повернулася з роботи пізно ввечері. Накрила на стіл і сіла вечеряти разом із чоловіком Миколою та сином Іваном. Під час вечері задзвонив телефон — це була мама. Олена вимкнула звук, подумки обурившись: «Аж повечеряти спокійно не дають». Вона вирішила, що передзвонить пізніше, але за вечерею зовсім забула про дзвінок.
Вночі їй наснився батько. Уві сні він кликав її, просив допомоги. На ранок Олену не полишало відчуття тривоги, і вона зателефонувала мамі. У слухавці почула кілька слів:
– Доню, приїжджай, батько дуже хоче тебе побачити.
Олена пообіцяла приїхати, але вирішила, що спершу допрацює ще два дні, а вже на вихідних вирушить до села. Вона давно не була вдома — майже рік, завжди знаходилася причина: робота, справи, суєта.
Думки про батька не покидали її цілий день. Їхні стосунки ніколи не були легкими. Батько мав складний характер, і він був проти її шлюбу з Миколою. Десять років тому він приїжджав до них, щоб налагодити стосунки, але Олена прийняла його непривітно. Наступного ранку вручила квиток на потяг і сказала:
– Повертайся додому. У нас тут і так тісно.
Вона подарувала йому телефон і сказала дзвонити, якщо буде потрібно. Але згодом батько перестав телефонувати — сил у нього вже не вистачало.
Щось підказувало Олені, що чекати не можна. Вона зателефонувала на роботу, взяла тиждень відгулів і сіла на поїзд. Дорога була довгою, у вагоні задушливо, але вона не могла заснути, роздумуючи про рідний дім.
Коли поїзд прибув, село зустріло її свіжим повітрям і запахом спокою, забутим у місті. Але чим ближче Олена підходила до рідної хати, тим сильніше відчувала тривогу.
Мама чекала її біля хвіртки. Вираз її обличчя говорив усе. Олена кинулася до неї, обійняла, повторюючи крізь сльози:
– Прости, що не встигла… Що мене не було поруч із вами.
Мама мовчки простягнула їй білий конверт.
Олена відкрила його лише через три дні, як і просив батько. Усередині був аркуш, вирваний зі шкільного зошита. Вона почала читати:
– «Леночка, донечко моя дорога! Можливо, я був не найкращим батьком. Я не зміг дати тобі всього, чого ти так хотіла і заслуговувала. Але, будь певна, я ніколи не переставав тебе любити. Я дуже пишаюся тобою. Бережи маму. Прости. Твій батько».
Сльози текли по обличчю Олени, а в душі стискалося болем і каяттям. Вона зрозуміла, що справжня любов не залежить від слів чи обставин — вона була завжди, навіть у тиші й нерозумінні.