— Я більше не можу вас терпіти! — кричала Олена на своїх синів, яким було лише 2 та 5 років.
Вона вийшла заміж не через кохання. Її чоловік був заможним, але значно старшим за неї. Він не був тим, кого вона могла б щиро любити. Олена ніколи не хотіла дітей і не уявляла себе в ролі матері. Проте їхнє спільне життя тривало п’ять років, доки чоловік не поставив їй ультиматум: або розлучення, або діти.
Олена, не бажаючи втрачати комфорт і багатство, обрала друге й народила йому двох синів. Але материнської любові в ній не було. Усе виховання хлопчиків лягло на плечі няньок. Через два роки після народження молодшого сина її чоловік помер.
Олена була впевнена, що величезний спадок дістанеться їй і дітям. Тим більше, в її житті вже з’явився коханець, з яким вона мріяла бути. Діти ж були для неї перешкодою.
Недовго думаючи, вона вирішила позбутися синів. Відправити їх до дитячого будинку здавалося їй ідеальним рішенням. Вона сподівалася, що їх усиновить родина, яка любитиме їх більше. Хлопчики благали матір не залишати їх, але Олена була непохитною:
— Ви для мене лише тягар, і вашого батька більше немає.
Не минуло й трьох тижнів після смерті чоловіка, як вона дізналася приголомшливу новину. У його заповіті все багатство, включаючи будинок, передавалося виключно синам. Олена, яка розраховувала отримати майно, залишилася ні з чим.
У розпачі вона спробувала повернути дітей, але було вже запізно. Їх усиновила інша родина — любляча і турботлива. Відповідно до заповіту, майно також перейшло до нових опікунів хлопчиків.
Олена залишилася без копійки й опинилася на вулиці, розуміючи, що втратила все через свою жорстокість і байдужість.