У фірмі, в якій я знайшла роботу чотири роки тому, мені подобалося все: і колектив, який прийняв мене доброзичливо; і компетентне керівництво, і солідна зарnлата. Вступивши туди, пройшовши випробувальний термін, вникнувши в усі нюанси роботи, я приступила до своєї мрії, зробити кар’єру і дорости до «великого боса». Причому зробити це я мала лише за рахунок своєї старанності. Інший шлях мені не був до душі. Почуття власної гідності не дозволяло. Мій сімейний стан, на даний момент, самотня дівчина.
Відволікатися, за сімейними обставинами, мені нема на кого, тому роботі присвячувала не тільки належний час, але найчастіше і дозвілля. Повторюся, переді мною була мета — зробити кар’єру. Доробити завдання вчасно, для мене стало принципом. І начальство помітило мою старанність. Колеги шанобливо називали мене трудоголіком. Якщо до мене зверталися з проханням про доnомогу, я завжди рятувала, у kонфлікти не лізла, ні на кого не стукала.
Моя старанність була гідно оцінена і мене підвищили, призначивши заступником директора. Того ж дня співробітники різко змінили ставлення до мене. Забули, про мою працьовитість та відповідальне ставлення до своїх обов’язків. Забули, що коли захво ріла співробітниця, я доробляла за неї проект, бо інші відмовилися. Забули, що я три роки не була у відпустці, бо не могла скинути на інших той обсяг роботи, який тягла одна. Забули, що навіть захворівши, я nродовжувала виконувати свої обов’язки з дому. Всіх друзів здивувало, що мене підвищили.
«Чому вона, а не я?», Запитували вони себе, і вони відразу вигадали пояснення. Вплели інтим між мною та директором. Звичайно, такого не було і бути не могло. Але їм якось треба виправдати свою неспроможність. Звільнятися через цю маячню я, звичайно, не буду. Але у колективі я різко розчарувалася. І тепер, хоч би як просили вони мене про доnомогу, нічого від мене не доб’ються.