Тоді я зустрічався з дівчиною. Не те, щоб я був у неї закоханий, але дівчиною вона була непоганою, симпатичною та веселою. Ми з нею дуже добре проводили час, нам було комфортно перебувати разом, ось ми і зустрічалися. Цього вечора ми вирішили зустрітися. Я прийшов вчасно і чекав на неї. Вона підійшла пізніше. Ми мали піти в ресторан, який був неподалік, тому пішли туди пішки. Дорогою до мене підійшов хлопчик у жа хливому одязі. Він попросив у мене грошей, і я віддав сотню. Він дуже зрадів, узяв гроші та втік. А Віра змінилася в обличчі.
Спочатку я цього не помітив, але потім вона мені сказала, що ненавидить бідних, котрі не заробляють гроші і не забезпечують себе, а просять грошей у інших. Усі зобов’язані працювати, платити за себе та за своїх дітей. Повинні робити все, щоб дитина ні чого не потребувала. Усі мають самі за себе платити. Вона, мабуть, нічого не чула про бідність і не знала, що від хорошого життя люди на вулиці не живуть і грошей у інших не просять. А я з бідністю був знайомий і завжди намагався допомагати тим, хто потребує. Віру я переконувати не став.
Вона все одно залишилася б на своїй думці. У ресторан ми таки пішли, поїли, поспілкувалися. Коли вечеря закінчилася, я попросив офіціанта принести нам рахунок, але обов’язково порахувати окремо. Віра дивилася на мене здивовано, але жодного слова не промовила. Хоча було видно, що вона залишилася незадоволена цим. А я їй її словами пояснив, що кожен повинен платити за себе. Адже вона заробляє. Тоді чому ж я маю замість неї платити в ресторані? Я заплачу тільки за себе. Це була наша остання зустріч. Після відходу вона заблокувала мої дзвінки, хоча я вже сам собі вирішив не спілкуватися з нею.