Свекруха відчувала себе вкрай не комфортно, тому що була змушена жити з нами. Ми з Так склалося, що свекруха жила в моїй квартирі. Ми з чоловіком ніколи її нічим не дорікали. Але вона постійно відчувала себе зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати поїсти. В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Щомісяця намагалася всунути мені якісь гроші зі своєї мізерної пенсії, а цілий день, поки ми всі були на роботі, вона мила підлогу і натерала посуд до блиску. Я вирішила, що більше так жити не можу, потрібно щось робити. Тепер щоразу, коли вона мене бачить, на її очах з’являються сльози .У нашій родині так склалося, що мама чоловіка у свій час жила з нами під одним дахом. Її старша дочка, Ірина, обдурила свою матір при розміні квартири, що дуже важко зрозуміти мені, як жінці і доньці. Залишити мою свекруху Надію Степанівну на вулиці ми з чоловіком не змогли.
У нас вдома свекруха постійно відчувала себе зайвою. І мені було її, чесно кажучи, дуже шкода. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати, поїсти її доводилося витягувати мало не силою. Надія Степанівна – інтелігентна і скромна жінка, ми з нею завжди ладнали, вона ніколи і слова мені поганого не сказала, ставилася до мене, як до рідної, але з якоюсь особливою повагою. Так що особисто я в спільному проживанні зі своєю свекрухою проблем взагалі ніяких не бачила. А їй було дуже незручно жити з нами, в цьому я її добре розумію.Вона завжди намагалася дати нам гроші зі своєї і без того маленької пенсії:
– Ось, на комунальні платежі трошки хочу дати, візьми, – раз на місяць мама чоловіка, тремтячими від хвилювання руками, сунула мені конверт.Я зрозуміло відмовлялася. Я вважала, що мамі чоловіка гроші потрібніші. Тим більше, ми, слава Богу, не бідували. З нашого боку ніколи не було ніяких натяків ні на оплату квартири, ні на покупку продуктів в будинок. Ми вважали, що це зовсім неправильно – брати гроші з самої близької людини. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його хорошою людиною, за що я їй все життя буду вдячна.Але Надія Степанівна так не могла:- Мені дуже незручно, що я сиджу у вас на шиї. І що заважаю вам, у вас своя сім’я, і ви себе некомфортно почуваєте поруч зі мною, я ж все розумію.А цілими днями, поки ми з чоловіком були на роботі, а дочка в школі, Надія Степанівна старанно прибирала і натерала посуд до блиску. Хоча сама вона не прихильниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не обтяжувала настільки домашньою роботою, але це було марно.
В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Вона терпіла до останнього, а в її віці це не зовсім добре. Розмови і вмовляння ні до чого не привели:- Я у вас в гостях і веду себе відповідно. Ви не можете мене нічим дорікнути, – стояла на своєму Надія Степанівна.Дивлячись на все це, ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо в передмісті, поблизу новобудов розташований приватний сектор і кілька невеликих селищ. В одному з них продавалася невелика хатина – одна кімната, кухня, світлий коридор і сан. вузол.Маленька, але дуже доглянута хатина виглядала досить привабливою. Маленький садок, доглянутий двір і город – все, що важливо для людини пенсійного віку: газ, каналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка в 6 соток з різними посадками.І ціна була для нас досить доступна. Порадившись з Ніною Сергіївною, рішення було прийнято: купуємо хатину.Частина суми у нас була вже відкладена, половину взяли в кредит. Переїзду в село моя свекруха неймовірно зраділа, це було добре видно. У неї на очах стояли сльози, вона все у нас питала:
– Це ви мені? Це мій дім? – почувши позитивну відповідь, вона розплакалася від щастя. Навіть ми з чоловіком плакали, дивлячись на неї.Надія Степанівна обіймала сина, мене, внучку.Незабаром ми перевезли її речі в село, Надія Степанівна захоплено обходила свої володіння:- Тут огірочки будуть, там квіти висаджу.Вона попросила сина переставити меблі на свій лад, і стала розкладати речі. Ми зібралися додому, отримавши чергові подяки і запрошенняв гості.Будинок був оформлений на чоловіка.- Не хочу, щоб ще моя дочка Аня прийшла частку свою вимагати. Так краще буде для всіх, – погодилася Надія Степанівна.Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через півроку. Те, що вона так нахабно виманила у мами квартиру, їй здалося мало, і вона приїхала до Надії Степанівні набиватися в спадкоємиці. Навезла їй гостинців і одяг якийсь, не новий, свій, в якому вже не ходила.
Спочатку Аня з сином планували оселитися у своєї мами, щоб онук подихав чистим повітрям і відпочив в селі. Але, на щастя, хатинка була маленькою, і це не дозволило їм розташуватися з комфортом у мами: якщо для однієї людини кімнати в 15 квадратів цілком достатньо, то оселитися там утрьох – досить проблематично і незручно.Материнське серце. Яку біль не завдавали б діти, мама все одно їх любить. Надія Степанівна раділа візитам дочки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами до тих пір, поки не дізналася про те, що будинок її матері не належить. Зрозумівши, що ловити нічого, що нічого вона більше від матері не отримає,
Аня зникла так само стрімко, як і з’явилася. Надія Степанівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, обробляла, виполювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – жінка розквітала на очах.В моїй історії немає драми або нахабства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш щоб вони ставилися до тебе. Надія Степанівна мене прийняла як рідну дитину, хоча я зовсім чужа їй людина, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поганого слова на свою адресу, або на адресу моєї дитини.І, коли прийшов наш час з чоловіком відплатити цій чудовій жінці за добро, ми це з радістю зробили. У міру своїх сил, звичайно.Зараз ми постійно до неї приїжджаємо, добре, що живемо близько. А вона завжди щаслива обіймає нас, хоча в очах завжди сльози.