У перший святвечір мій чоловік був удома один і засмучувався. Він подзвонив мені до Італії та розnлакався. – Я більше не можу, Маріє. Тебе так довго не було. Коли ми житимемо разом? Ти все одно не заробиш усіх грошей, – сказав мій чоловік. – Я розумію, що ти відчуваєш, але я маю тут гарну роботу, і мені треба продовжувати працювати ще кілька років. У нас прекрасне життя, і у наших дітей та онуків є все, що їм потрібне. Хіба це того не варте?! – відповіла я. – Чи ти повертаєшся додому, чи ми розлу чаємося! – заявив мій чоловік.
– Що? Ми одружені майже 50 років. У нас троє дітей та шестеро онуків. Про яке розлучення ти говориш? – спитала я. – Я хочу провести свій час із тобою, щоб ми разом могли насолоджуватися життям. Хто знає скільки часу у нас залишилося? — він сказав. Я розривалася між роботою в Італії, де я доглядала літню італійку, і сім’єю на батьківщині. Мене не було 22 роки, але я побудувала хороше життя для себе та своєї сім’ї. Мій чоловік своїми руками збудував гарний будинок, і ми допомогли нашим дітям купити власне житло.
Однак пізніше чоловік наполягав, щоб я повернулася додому. – У онуків є батьки, які подбають про них. Зараз нам треба подумати і про себе, нарешті, – сказав він. Після довгих роздумів я вирішила повернутись додому 17 січня. Мій чоловік був у захваті, побачивши мене. На другий Святвечір ми співали всією сім’єю, зібравшись у нашому домі; усі наші діти прийшли відсвяткувати разом із нами. Коли ми сиділи разом, я відчула упевненість у правильності свого рішення. Це було незабутнє почуття.