У нашому місті часто можна побачити бабусь, які сидять біля людних місць — пошт, банків та інших установ. Вони продають продукти зі своїх грядок, намагаючись трохи заробити, адже пенсії ледь вистачає на життя. Мене завжди бере за душу, коли я бачу таких бабусь. Ми з дружиною намагаємося допомогти їм, наскільки можемо. Хоча самі ми не вживаємо багато консервації, а супермаркет поруч, усе ж час від часу купуємо в них щось по дрібниці, аби вони швидше продали свої товари й могли повернутися додому. До речі, я неодноразово переконувався, що бабусі не беруть грошей, якщо нічого не купуєш — їм це неприємно.
Нещодавно зі мною трапилася історія, яка досі гріє душу. Одного разу моя дочка попросила відвезти її на пошту, щоб забрати посилку з інтернет-магазину. Поки вона була в пошті, я чекав у машині. Було холодно, і раптом я помітив бабусю, загорнуту в хустку. Вона стояла біля коробки, на якій лежали кріп, часник та баночки з солоними огірками, і відчайдушно терла руки, намагаючись зігрітися. Я підійшов до неї.
— Скільки коштує часник? — запитав я, бо мені якраз треба було купити його та кілька інших овочів на ринку.
— 20 гривень, пане, скільки вам?
— Дайте два, — усміхнувшись, відповів я.
Раптом позаду почувся гучний чоловічий голос:
— А скільки огірочки коштують?
Поруч зі мною стояв чоловік у шубі, який виглядав заможно. Він викупив усе, що мала бабуся, і пішов до машини, не заплативши. Бабуся засумувала, думаючи, що чоловік не повернеться. Однак він повернувся, підійшов до неї й простягнув 1000 гривень.
— Я не маю стільки здачі, — сказала вона, знітившись.
— Не треба здачі, будьте здорові, — усміхнувся чоловік і пішов до своєї машини.
Він викупив усе, навіть часнику мені не залишилося, але в душі мені було тепло. Ми обоє, кожен по-своєму, зробили свій внесок у те, щоб бабуся могла піти додому щасливою.