У мене є молодша сестра Вікторія, яка з дитинства була моїм головним опонентом. Віка завжди прагнула отримати все й одразу, не любила ділитися, особливо зі мною. Використовувати чуже для неї було в порядку речей, а ось створювати або віддавати щось своє – ні за що. Коли нам обом купували цукерки, Віка відразу з’їдала свою частину і змушувала маму змушувати мене ділитися з нею. І так було завжди. Спочатку – цукерки, а потім навушники, плеєри, диски, одяг, прикраси та інші дрібниці. Це викликало в мені глибоке роздратування. Я ніколи не брала її речі, а вона постійно користувалася моїми. З часом ми виросли, але її поведінка не змінилася.
Замість дрібних прикрас почали з’являтися дорожчі речі, але Віка продовжувала залишатися такою ж егоїстичною. Батьки завжди казали мені, що я повинна ділитися з сестрою, адже вона – сім’я. Але претензії були виключно до мене, ніби я була єдиною відповідальною за все. Коли я навчалася на третьому курсі університету, я знайшла роботу, а через два роки змогла взяти квартиру в іпотеку. Тепер я плачу за своє житло і не залежу від орендодавців. Батьки дещо відстали зі своїми вимогами допомагати сестрі, розуміючи, як складно мені з іпотекою.
А ось Віка не відступала. Вона просила у батьків квартиру, хоча й не докладала жодних зусиль, щоб самій заробити. Їй легше було просити, ніж працювати. Але одного дня мама нарешті поставила їй межі: “Хочеш квартиру – працюй і заробляй, або знайди чоловіка з житлом. Ми не допомогли твоїй сестрі з квартирою, і тобі теж не будемо”. Ці слова були справжньою насолодою для мене, адже нарешті мама сказала те, що повинна була давно. Я вже другий рік живу у власній квартирі й дуже задоволена своїм життям. У мене все є, і на що нарікати – не знаю.
Але нещодавно стався інцидент, через який я не можу пробачити сестру. Мені треба було поїхати у відрядження до іншого міста, і я залишила ключі від квартири мамі, щоб вона доглядала за моїм котом і рослинами. Коли я повернулася через місяць, все виглядало нормально, але я помітила, що почали зникати дрібні речі: браслети, помади та інші дрібниці. Спочатку я думала, що сама їх загубила, але згодом зрозуміла, що щось не так.
Одного разу, коли я захворіла і залишилася вдома, почула дзвінок у домофон. Я нікого не чекала, тому не відкрила. Дзвонили ще кілька разів, потім дзвонили у двері, але я теж не відчинила. Згодом, коли я вже не могла спати, пішла на кухню, щоб заварити собі чаю. Повертаючись назад, я почула, як хтось відкриває мої двері ключами. Мене охопив страх. Двері відчинилися, і я побачила, як заходить Віка. Вона спокійно зняла взуття, пішла на кухню, почала ритися в шафках. Вона мене не помітила, адже я стояла за стіною.
Коли Віка побачила мене, вона враз зніяковіла, наділа кросівки й швидко пішла. Я зателефонувала мамі, яка сказала, що це якесь непорозуміння, адже ключі були тільки в неї. Пізніше Віка сама пояснила, що зробила дублікати ключів, коли приходила з мамою до мене. Вона вирішила, що я повинна ділитися, оскільки “в мене всього вдосталь”, і потроху забирала речі щоразу, коли приходила. Мама просить пробачити сестру, кажучи, що це не такий великий злочин. Але я не налаштована пробачати. Якби це залежало від мене, я б навіть подала на неї до поліції.