«Ой леле, забула ж його погодувати!» — сплеснула руками літня медсестра. — «У окремий бокс поклали, щоб не заразити інших дітей, від яких відмовилися батьки. Мій гріх!» Жінка взяла пляшечку з молоком і повільно попрямувала в кінець коридору. Волонтерка Ліза пішла за нею, адже була тут перший день і ще не встигла добре зорієнтуватися. Коли вони увійшли до палати, Ліза аж застигла на місці, а очі наповнилися сльозами. На ліжечку лежав піврічний малюк з будинку малюка, зовсім один. Відразу було помітно, що він хворий, температура підвищена, дихання важке. Та замість плачу малюк лише тихенько зітхав.
Діти, від яких відмовилися батьки, швидко звикають до тиші й перестають плакати, не сподіваючись на допомогу. Це зовсім не так, як у малюків, що тут разом із мамами. Ті можуть розплакатися на всю лікарню, знаючи, що мама одразу прийде на допомогу. А ці – хоч плач, хоч ні – ніхто не відгукнеться. Ось і цього крихітку навіть нагодувати забули. Малюк жадібно хапав соску — видно було, що він давно зголоднів і хотів пити. Ліза не могла збагнути, як можна так забути про беззахисну, хвору дитину, яка повністю залежить від уваги дорослих.
«Як ви могли забути про нього?» — вирвалося у неї. Медсестра сердито глянула на дівчину: «Мовчи вже! Будеш мене ще тут повчати, новенька! Спробуй встежити за всіма. Та й кому він потрібен?» З цього дня Ліза почала часто навідуватися до цього малюка. Незабаром він почав одужувати й навіть усміхатися. Після лікування його повернули до будинку малюка, але Ліза з’ясувала, що для хлопчика знайшлися батьки, які хочуть його усиновити. Історія мала щасливий кінець.
З того часу Ліза стала справжньою «лікарняною мамою» для самотніх діток, які тут лікувалися. Вона зрозуміла, що ніжність і турбота здатні творити дива — навіть у, здавалося б, безнадійних ситуаціях. Якби ж більше таких добрих людей, як Ліза, працювали в лікарнях!