Так сталося, що мама чоловіка свого часу жила разом із нами. Її старша дочка, Ганна, колись обдурила матір при розподілі житла, залишивши Тамару Михайлівну практично без даху над головою. Ми з чоловіком не могли допустити, щоб свекруха залишилася на вулиці, і запросили її до себе. Вона почувалася зайвою у нашому домі, соромилася навіть вийти з кімнати, а інколи їсти її доводилося мало не силоміць.
Тамара Михайлівна була скромною, інтелігентною жінкою, і ми завжди добре ладнали. Особисто для мене її присутність не створювала жодних незручностей. Проте їй було незручно жити разом із нами. Вона намагалася допомогти нам фінансово, часто намагалася дати гроші зі своєї невеликої пенсії: «Ось за оренду трішки, візьми», – і раз на місяць передавала мені конверт. Я завжди відмовлялася, пояснюючи, що гроші їй потрібніші, ніж нам.
Ми з чоловіком не потребували фінансової допомоги, і для нас було неприйнятним брати гроші від такої близької людини. Вона ж виростила й виховала мого чоловіка, зробила його доброю людиною. Але свекрусі було незручно: «Я ж сиджу у вас на шиї, заважаю вашій родині», – говорила вона. Коли ми з чоловіком були на роботі, а донька у школі, Тамара Михайлівна проводила час у нескінченному прибиранні. Вона намагалася віддячити нам, хоча я просила її не перевантажувати себе. Та це було марно.
Врешті-решт, ми з чоловіком вирішили купити для неї окреме житло. Ми мешкаємо у передмісті, де є новобудови та приватний сектор. В одному з таких селищ продавався невеликий будиночок — одна кімната, кухня, санвузол. Будинок був компактним і зручним для людини пенсійного віку: газ, каналізація, електричне опалення та водопостачання. Ціна також була доступною. Порадившись із Тамарою Михайлівною, ми вирішили його купити. Частину грошей мали, решту взяли в кредит.
Свекруха була дуже щаслива від цієї новини. Її очі наповнилися сльозами: «Це мій будиночок? Справді мій?» Почувши нашу відповідь, вона розплакалася від радості, поривалася обійняти нас, онуку, та була надзвичайно зворушена. Ми допомогли їй переїхати, і вона вже з ентузіазмом планувала посадити огірки та полуницю, щоб пригощати нас домашніми смаколиками. Вона сама розставляла меблі, розкладала свої речі.
Ми з чоловіком оформили будинок на його ім’я, щоб уникнути можливих неприємностей із Ганною. Свекруха погодилася з цим рішенням, адже розуміла, що дочка може почати претендувати на її житло. Про переїзд матері Ганна дізналася лише через пів року. Їй здалося замало заволодіти квартирою, і вона вирішила приїхати до Тамари Михайлівни в надії повернути собі місце спадкоємиці. Спочатку вони з сином планували оселитися у матері, але будинок виявився затісним. Для однієї людини простору було достатньо, але оселитися там утрьох було практично неможливо.
Тамара Михайлівна раділа, що донька і онук приїжджають до неї в гості, адже материнське серце любить дітей, навіть коли вони завдають болю. Ганна привозила їй онука і часто гостювала, аж доки не дізналася, що будинок не належить матері. Зрозумівши, що не отримає нічого, окрім уваги, Ганна швидко зникла.
Тамара Михайлівна поринула у клопоти з городом: садила, доглядала за рослинами, прополювала бур’яни. Свіже повітря пішло їй на користь – вона просто розцвіла. У цій історії немає драм чи нахабства, лише проста людяність. Я завжди дотримувалася принципу: ставитися до інших так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Тамара Михайлівна прийняла мене у свою родину, і я жодного разу не чула від неї жодного поганого слова. Коли прийшла наша з чоловіком черга віддячити цій чудовій жінці, ми зробили це з щирим серцем, наскільки це було нам під силу.