Льоша і Саша потрапили до дитячого будинку після того, як їхня мама покинула цей світ. Жінка довго боролася з хворобою, але, на жаль, не змогла подолати її. Батько вже давно не був поруч із сім’єю, переїхавши за кордон і загубившись у далеких краях. Родичів, які могли б взяти на виховання хлопців-близнюків, не знайшлося, за винятком бабусі. Вона оббивала пороги багатьох кабінетів, подавала прохання, писала заяви, але позитивного результату так і не досягла — її вік став на заваді. Бабусі було вже сімдесят чотири роки. Вона часто навідувала онуків у дитячому будинку, показуючи їм, що не забуває і любить їх. Саші та Льоші було по вісім років, коли вони потрапили в притулок, а в десятирічному віці прийшла неочікувана новина: Льошу всиновлюють.
Згідно з правилами, близнюків не можна було розлучати, але подружжя, яке бажало всиновити дитину, не хотіло брати ще й Сашу. У ранньому дитинстві Саша пошкодив ногу і тепер накульгував, часто користуючись тростиною. Усиновителі не бажали брати двох дітей, особливо одного з них із певними обмеженнями. Завідуюча дитячим будинком порушила правила, пояснюючи це турботою про дитину. Місто було маленьке, потенційних усиновителів мало, тож шанс знайти родину для вихованців був низьким. Після довгих роздумів вона прийняла важке рішення, що виявилося болючим для обох братів. Правила ігнорувалися, і згодом Льошу забрали нові батьки.
Саша тяжко переживав розлуку з братом, і якби не підтримка бабусі, наслідки могли б бути непоправними. Бабуся стала для Сашка єдиною близькою людиною, яка нагадувала йому про сім’ю. Щоб підтримати онука, завідуюча дозволила бабусі забирати його на вихідні. Тож бабуся стала для Саші опорою і турботливою захисницею. Хлопчик дуже її любив, допомагав їй і з нетерпінням чекав кожного вихідного.
Минали роки, і ось Сашкові виповнилося 18. Тепер він міг постійно жити з бабусею. Вона, старенька, вже майже не виходила з дому, але міцно трималася за життя, розуміючи, як важлива вона для онука. Саша ж продовжував мріяти про зустріч із братом. Бабуся також щиро бажала, щоб Льоша знайшовся, кажучи: «Якщо знайдеш брата, мені спокійніше буде йти з цього світу». Саша не любив таких розмов, адже знав, що залишиться зовсім один після її відходу.
Він намагався знайти брата: відвідував дитячий будинок, де вони росли, але завідуюча вже не працювала, а новий персонал суворо дотримувався правил і не видавав жодної інформації. Саша звертався в різні програми пошуку рідних, проте спроби не приносили результату. І лише одного разу, коли він випадково почув розмову старої нянечки, дізнався, що усиновителі були з їхнього міста і нікуди не виїжджали.
Пройшло ще кілька років. Саша встиг закінчити навчання, знайти роботу. Бабуся, вже зовсім немічна, все ще сподівалася побачити Льошу. Якось у вихідний день Саша вирішив піти в торговий центр, щоб купити теплі речі для зими, яка вже наближалася. Він довго ходив по магазинах, купуючи необхідне, і раптом почув дитячий голос: «Тато, дивись, там стоїш ти!» Саша застиг на місці, боячись поворухнутися. Обернувшись, він побачив молодого чоловіка, на обличчі якого блищали сльози. Це був його брат, Льоша, який так само не вірив власним очам.
Саша і Льоша підійшли один до одного і мовчки обнялися. Випадкова зустріч з’єднала їх через багато років розлуки. Після першого хвилювання брати обійнялися, а далі лишалося найголовніше — зустріч з бабусею. Вони нарешті знову відчули тепло родини. У Сашка тепер були брат, дружина брата, племінник і бабуся — рідні люди, з якими він почувався захищеним і щасливим, як у далекому дитинстві.